ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ


Тема. Предмет, завдання, методи психології

 

План

1. Визначення психології як науки, її основні принципи, завдання та значення.

2. Предмет психології як науки.

3. Зв'язок психології з іншими науками.

4.  Основні галузі психології.

5. Методи психології.

 

 Література

 

1. Введение в психологию / Под ред. А.В. Петровского. – М. : Академия, 1996. – 496 с.

2. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів /                         С.Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Соловієнко. За заг. ред. С.Д. Максименка. – К. : Форум, 2000. – 543 с.

3. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навч. посібник – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2004. – 248 с.

4. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. – СПб. : Питер, 2005. – 583 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2000. – 479 с.

6. Немов Р.С. Психология: Учебник: В 3-х кн. – Кн. 1: Общие основы психологии. – М. : Владос, 2001. – 688 с.

7. Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. – М.: ВЛАДОС, 1995. – С. 81 – 86.

8. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. – К.: ІНКОС, 2005. – 352 с.

9. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. – К.: Либідь, 2003. – 560 с.

10. Психология и педагогика. Учеб. пособие / Под ред. К.А. Абульхановой, Н.Н. Васильевой, Л.Г. Лаптева,

В.А. Сластенина. – М.: Совершенство, 1998. – 320 с.

  

1. Визначення психології як науки, її значення, основні принципи, завдання

 

Психологія (грец. psyche – душа, logos – наука) – наука про психіку і закономірності її прояву та розвитку, це область знань про внутрішній – психічний світ людини.

У системі наук, психології має бути відведене особливе  місце, адже по-перше, це наука про саме складне, що на сьогоднішній день відоме людству. Адже психіка – це «властивість високоорганізованої матерії». Якщо мати на увазі психіку людини, то до слів «високоорганізована матерія» потрібно додати слово «сама»: адже мозок людини – це сама високоорганізована матерія», відома нам.

По-друге, у психології якби зливаються об’єкт і суб’єкт пізнання. Щоб пояснити це, приведемо приклад. Ось народжується на світ людина. Спочатку, у немовлячому віці, вона не усвідомлює і не пам’ятає себе. Однак її розвиток йде швидкими темпами. Формуються її фізичні і психічні здібності; вона вчиться ходити, бачити, розуміти, говорити. За допомогою цих здібностей вона пізнає світ; починає діяти у ньому; розширюється коло її спілкування. І ось поступово з глибини дитинства, приходить до неї, поступово наростає особливе відчуття –відчуття власного «Я». У підлітковому віці, воно починає набувати усвідомленої форми. З’являються запитання: «Хто я? Який я?», а пізніше  «Навіщо я?». Ті психічні здібності і функції, які слугували дитині засобом для ознайомлення з зовнішнім світом – фізичним і соціальним, перетворюються в пізнання самої себе; вони самі стають предметом осмислення і усвідомлення.

Психологія вже зараз накопичила багато фактів, які показують, як нове знання людини про себе, робить її іншою: змінює її відношення, мету, її стани і найрізноманітніші переживання.

☺ Слово «психологія» у перекладі з древньогрецького означає «наука про душу». Існує легенда, за якою грецький бог Ерот покохав земну дівчину Психею, що було заборонено небожителям. Тому мати Ерота Афродіта змусила дівчину пройти складні випробування. У процесі їх подолання дівчина вразила богів Олімпу своєю наполегливістю, тому останні звернулись до Зевса з проханням допомогти. Верховний бог дав згоду, і Психея була переведена у ранг богині, що дозволило їй укласти у шлюб із Еротом. Психея, набувши безсмертя, стала символом душі.

Будь-які дослідження, що здійснюються психологією, базуються на таких керівних положеннях – принципах:

а) принцип детермінізму – психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною зовнішніх умов;

б) принцип єдності свідомості й діяльності – свідомість і діяльність перебувають у нерозривній єдності; свідомість утворює внутрішній план діяльності людини;

в) принцип розвитку – психіку можна правильно зрозуміти, якщо розглядати її у безперервному розвитку, як процес і результат діяльності.

 

Значення психології:

1.   Психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе та інших.

2.   Психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі (Знання психології створює базу для самовиховання та впливу на інших людей. Професія педагога передбачає оволодіння психологічними знаннями. Без психології неможливо реалізувати особистісний підхід у роботі з учнями. «Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, – зазначав видатний педагог К.Д. Ушинський, – то вона повинна спочатку пізнати її також в усіх відношеннях).

3.   Вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою.

 

Існує декілька джерел психологічних знань:

-        народна,  життєва або побутова психологія (склалась упродовж тисячоліть має обмежену сферу використання – міжлюдські стосунки, які вона успішно регулює);

-        релігійна психологія (характеризується спрямованістю до Божества, базується на вірі у певні постулати духовного життя);

-        парапсихологія (сукупність нетрадиційних поглядів на незвичайні явища та «таємниці» психіки, зокрема такі, як екстрасенсорне сприймання, ясно бачення, дистанційна дія тощо. Парапсихологічні явища неможливо визначити як об’єктивно існуючі, дати їм науковий опис, пояснити їхню природу. Тому ці явища залишаються поза предметом наукової психології);

-        наукова психологія (за допомогою спеціальних методів розглядає і вивчає об’єктивні, реально існуючі психічні явища і факти, вона виявляє особливості, закономірності побудови та розвитку психіки).

Студент має надавати перевагу науковій психології.

 

Завдання сучасної психології:

1.   Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об’єкта науки на різних рівнях (дослідження вікової динаміки психічних процесі, властивостей).

2.Діагностичні завдання мають на меті виявити рівень розвитку психіки особистості, оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом, визначити потенційні можливості розвитку тощо.

3. Корекційні завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку, усунення причин, що призводять до таких дефектів, організацію психологічного тренінгу тощо. Ці завдання виконують науковці-психологи та практичні психологи(які працюють у школі, промисловості, спорті.

 

2. Предмет психології як науки

Психологія має тривалу історію свого розвитку – з часів античності розвивалась у межах філософії.

Психологія — наука і дуже стара, і дуже молода. З одного боку, вік її близько 2500 років.

Перше систематичне викладення психічних явищ було зроблено  давньогрецьким філософом Арістотелем в його трактаті «Про душу». Проте наукове експериментальне вивчення психічних явищ та їх закономірностей почалося з середини XIX ст., а істинно наукова психологія почала створюватися ще пізніше на межі XIX і XX ст.

Становлення психології як самостійної науки пов’язують з кінцем ХІХ століття, коли активно розвивалась природнича наука.

Офіційним роком заснування психології як самостійної науки вважають 1879, коли в Німеччині у місті Лейпциг Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію. У ній вивчались відчуття, сприймання, час реакцій людей на різні подразники. Відразу зазначимо, що предмет вивчення психології протягом історії її розвитку змінювався.  За зміною предмету вивчення психології у її розвитку виокремлюють такі періоди:

а) з античних часів до середини ХVІІ століття – предмет вивчення – душа: у працях відомих філософів (Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон, Анаксагор та ін.) ідеться про співвідношення душі й тіла, про складові душі, про її властивості, рівні розвитку тощо;

б) із середини ХVІІ століття до кінця ХІХ століття – предмет вивчення – свідомість: визначення свідомості як предмету психології бере свій початок з ідей Рене Декарта про те, що найсуттєвішим є те, що думає людина, переживає у кожен  конкретний момент часу, а отже, досліджувати треба свідомість. Як метод дослідження запропонував інтроспекцію – самоспостереження. Вважав, що тільки сама людина може пізнавати себе;

в) початок ХХ століття – предмет вивчення – поведінка: поведінка як предмет психології постала у зв’язку з дослідженнями американських учених Едварда Лі Торндайка, Джона Брадауса Уотсона та ін. Вони звернули увагу на те, що вивчення свідомості з допомогою інтроспекції не дає достовірних результатів та ставить під сумнів їх об’єктивність. Тому вивчати потрібно те, що можна досліджувати з допомогою об’єктивних методів, наприклад, спостереження, а саме – поведінку;

г) ХХ століття і до наших днів – предмет вивчення – психіка, психічні явища.

Нині предметом вивчення психології є психіка та психічні явища як окремої людини, так і таких, що спостерігаються у групах.

Психіка – це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цьому підґрунті поведінки та діяльності.

Психічні явища на рівні окремої людини поділяються на такі види:

1) психічні процеси (динамічне віддзеркалення дійсності в різних формах психічних явищ). Вони забезпечують формування знань і первинну регуляцію поведінки і діяльності людини.

- пізнавальні – процеси, пов’язані зі сприйманням і переробкою інформації: відчуття, сприймання, пам’ять, уява, мислення, мовлення, увага;

- емоційні – емоції, почуття;

- вольові – воля (найбільш яскраво проявляється у ситуаціях, пов’язаних із прийняттям рішень, подоланням труднощів, управлінням своєю поведінкою);

2) психічні властивості (це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини): спрямованість, темперамент, здібності, характер;

3) психічні стани – уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість страх, бадьорість, сум, стрес, релаксація та ін. (характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність). пригнічення,

 

 3. Зв’язок психології з іншими науками

 Психологія пов’язана з такими науками:

1) філософією – питання психології тривалий час вивчались у межах філософії; сьогодні є наукові проблеми, які розглядаються як з позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);

2) соціологією – спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування);

3) педагогікою – виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ століття існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання – педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;

4) історією – у психології використовується історичний метод – для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);

5) технічними науками – людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);

6) з медичними та біологічними науками – більшість психічних явищ (насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології, для кращого зрозуміння тих чи інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання, і навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують “лікувальні властивості” слова. Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей  психології.

 

4.  Основні галузі психології

 

До XVII психологія розвивалась як складова філософії, а у XVIIІ ст.. почався поділ психології на окремі галузі знань. Сучасна психологія являє собою цілісну систему, до якої входить понад три десятки галузей психологічних знань.

Галузі психології – сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Кожні 4-5 років з’являються нові галузі психології. Їх виникнення зумовлене впровадженням психології у всі сфери наукової і практичної діяльності, появою нових психологічних знань.

Усі галузі психології можна розділити на дві групи: фундаментальні та прикладні.

Фундаментальні (загальні) – базові, мають загальне значення для розуміння і пояснення різних психічних явищ, в тому числі поведінки людей, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Це база, яка об’єднує усі галузі психологічної науки і є основою для їх розвитку. Тому їх об’єднують терміном «загальна психологія».

Прикладні (спеціальні) – галузі науки, досягнення яки використовуються на практиці. Вирішують конкретні завдання у межах свого напряму. У деяких випадках досягнення прикладних галузей може мати фундаментальний характер, це робить необхідним використання отриманого знання у всіх галузях і напрямах. Прикладні галузі психології:

- педагогічна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, вивчає умови, які забезпечують оптимальний ефект навчання, питання врахування індивідуальних особливостей учня при побудові навчального процесу і взаємин вчителя та учня, а також взаємин всередині навчального колективу;

- вікова психологія – вивчає закономірності етапів психічного розвитку й формування особистості від народження до старості; розділи вікової психології: психологія дитинства, психологія юності, психологія зрілого віку, геронтопсихологія; вивчає вікову динаміку психічних процесів;

- диференціальна психологія – галузь психології, яка вивчає відмінності як між індивідами, так і між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей;

- соціальна психологія – вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх включення у групи, а також психологічні характеристики самих груп;

- політична психологія – вивчає психологічні компоненти політичного життя і діяльності людей, їх настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації;

- психологія мистецтва – галузь психологічної науки, предметом якої є властивості й стани особистості чи групи осіб, що зумовлюють усвідомлення й сприймання художніх цінностей, вплив цих цінностей на життєдіяльність окремої особистості в цілому;

- медична психологія – вивчає психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи й реабілітації хворих; у її сферу входять питання, пов’язані з виникненням, розвитком і перебігом хвороби, впливом тих чи інших хвороб на психіку людини і, навпаки, впливом психіки на хворобу;

- інженерна психологія – галузь психології, яка досліджує процеси і засоби взаємодії між людиною і машиною.

Інші галузі психології: спортивна психологія, юридична психологія, авіаційна й космічна психологія, військова психологія, експериментальна психологія, психологія праці, психологія управління, психологія мас, етнічна психологія, консультативна психологія тощо.

 

5. Методи психології

 Методи психології – це ті прийоми та засоби, за допомогою яких дослідники-психологи отримують достовірні відомості, що використовуються далі для побудови наукових теорій та вироблення практичних рекомендацій. Методи психології мають на меті не тільки фіксувати факти, а й пояснювати, розкривати їх сутність.

Виокремлють так звані спеціальні методи психології (з їх допомогою виявляють суттєві факти, закономірності й механізми психіки):

Основні методи психології:

а) спостереження (під спостереженням розуміють цілеспрямоване вивчення поведінки і діяльності особистості в природних ситуаціях, засноване на їх безпосередньому сприйманні).

Об'єктивне спостереження  здійснюється психологом-спостерігачем.

 План і програму такого спостереження складають виходячи з цілей та завдань психологічного дослідження. Об'єктивне спостереження може бути реалізоване у двох формах:

а) у формі простого спостереження, за якого спостерігач особисто в ситуації участі не бере, а люди, яких він спостерігає, про це не знають;

б) у формі включеного спостереження, коли дослідник адаптується до певного соціального оточення і люди, яких спостерігають, мають можливість з ним взаємодіяти.

Усі отримані в процесі спостереження факти, які стосуються об'єкта дослідження, обов'язково реєструються. Якість реєстрації залежить від досвіду й кваліфікації спостерігача. Щоб зменшити суб'єктивний вплив спостерігача, використовують технічні засоби: магнітофони, фотоапарати, відеокамери. Окрім того, об'єктивність спостереження зростає при збільшенні його тривалості та паралельному використанні інших методів дослідження психічних явищ.

·      Спостереження (спостерігаємо за діями, жестами, виразом обличчя, позою, мовленнєвими реакціями).

·       визначення мети, завдань, об’єкта  і предмета спостереження;

·  природні умови (учні не повинні знати, що за ними спостерігають);

·       наявність плану;

·       фіксування;

·       ведення дослідником щоденника;

·       опрацювання і аналіз результатів;

·       чіткість і тривалість спостереження.

Недоліки: дослідник займає пасивну позицію, застосування методу вимагає тривалого часу, майже неможливий кількісний аналіз, що знижує надійність результатів.

б) Експеримент. Одним з основних методів наукового психологічного дослідження є експеримент. На відміну від спостереження, експеримент передбачає активний вплив дослідника на досліджувані психічні явища через окремі керовані і контрольовані дослідником чинники.

Розрізняють лабораторний і природний експерименти.

Лабораторний експеримент проводять у спеціально створених умовах, де апаратура дозволяє досліджувати взаємодію сенсорних, моторних, інтелектуальних, характерологічних компонентів і таким чином вивчати діяльність людини в цілому.

У природному експерименті поєднуються активність методу експерименту і природність методу спостереження: дослідник створює умови, що викликають бажане явище, а зміст звичних для людини умов лишається без змін.  Природний експеримент дає змогу вивчати розвиток підростаючої особистості, її психічні процеси і властивості в ігровій, навчальній та трудовій діяльності.

Обидва методи можуть мати констатуючий або формуючий характер. Експеримент констатуючого характеру вивчає рівень розвитку окремих якостей особистості або готовності до професійної діяльності в цілому. Формуючий експеримент спрямований на вивчення й розвиток професійних якостей в умовах цілеспрямованих виховних впливів.

Важливою перевагою методу експерименту є можливість повтору з метою накопичення кількісних даних про типовість явища, що досліджується. Водночас     умови експерименту можуть призвести до порушення природного плину діяльності людини, внаслідок чого можливі помилкові висновки.

Переваги й недоліки методу слід враховувати при розробці програм дослідження.

·      Метод експерименту

·      створення дослідником умов;

·      контроль за перебігом експерименту;

·      можна впливати на досліджуваного та виявляти приховані процеси, властивості, встановлювати закономірні зв’язки між ними.

Процедура експерименту передбачає:

1)      вибір об'єкта і предмета дослідження та чітко фіксованих показників вияву психічного явища;

2)      побудову і формулювання гіпотези дослідження ;

3)      організацію спеціальних умов діяльності  що відповідає гіпотетично окресленій системі складових об'єктивної діяльності;

4) реєстрацію реакцій досліджуваного на вплив (фіксування параметрів незалежної змінної);  

5) вибір системи опрацювання одержаних даних та інтерпретацію результатів.

Здобуті методом експерименту факти дуже цінні.

 

Природний експеримент (відповідно до мети)

1.  Констатуючий.

2.  Формуючий

Øнавчальний;

Øвиховний;

Øрозвивальний.

 

Допоміжні методи психології:

 Метод самоспостереження (метод інтроспекції)

Цей метод є найдавнішим у психології і спочатку вважався єдиним, а потім основним. Він передбачає спостереження: людини за самою собою, за внутрішнім планом власних психічних явищ, власного психічного життя (наприклад, при психологічній підготовці спортсмена  поряд з використанням спеціальних приладів, що фіксують стан спортсмена, йому пропонують розповісти про самопочуття тощо).

  Метод бесіди

Бесіда – метод отримання інформації про індивідуально-психологічні особливості в процесі безпосередньої вербальної (усної) комунікації за спеціальною програмою. Можливість вести спостереження за співбесідником під час особистого спілкування дозволяє досліднику при необхідності змінювати напрям розмови на підставі спостережуваних жестів, міміки, інтонації співбесідника, робити висновки щодо його особистого ставлення до фактів, про які він повідомляє. Неприпустимо, щоб бесіда перетворилася на розпитування чи допит.

Метод бесіди відіграє допоміжну роль, оскільки всю інформацію дає сам опитуваний. Тому бесіду як метод дослідження треба використовувати на початковому етапі для підготовки людини до участі в експерименті.

 Бесіда

·    заздалегідь підготовлена схема, визначені питання;

·     більш або менш стандартизована;

·    є певні недоліки.

 Одним з різновидів бесіди є інтерв'ю – одержання вихідного матеріалу для наукового дослідження шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди дослідника з випробуваним. У разі проведення інтерв'ю двобічний зв'язок є обмеженим, оскільки дослідник лише фіксує відповідні відповіді випробуваного, зберігаючи нейтральну позицію.

 Інтерв’ю

·    принцип запитання – відповідь;

·    чітко запрограмовані запитання;

·    дає змогу одночасно вивчити велику кількість індивідів

 Метод анкети. Анкета – методичний засіб для отримання соціально-психологічної інформації на основі письмового самозвіту випробуваного. Анкета являє собою набір запитань, кожне з яких логічно пов'язане з центральним завданням дослідження. Практична реалізація методу анкети відбувається, як правило, у два етапи. На першому етапі за допомогою відкритих анкет виконують «пілотажне» дослідження. На другому - відбирають більш типові відповіді і на їх основі розробляють закриті анкети. Перевага використання закритих анкет полягає в можливості автоматизації процесу обробки отриманих результатів, що дуже важливо при проведенні масових опитувань.

 Анкетування

·      отримання широкої інформації за короткий час;

·      велика кількість відкритих чи закритих запитань;

·      важливою перевагою є анонімність;

 Для вивчення й оцінки окремих рис і проявів особистості розроблена велика кількість опитувальних листів, які включають питання щодо переживань, стану, реакцій тощо, з якими випробуваний має погодитися чи ні. За допомогою опитувальних листів можна отримати від випробуваного різнобічну інформацію – від особливостей його психофізіологічного стану до переконань та ідеалів.

 Метод тестів. Серед методів психології особливе місце посідає метод тестів (тестування). На відміну від інших методів, тестування спрямоване не на дослідження психічних явищ для отримання тих чи інших нових даних, а на вимірювання вже відомих психологічних особливостей випробуваних за допомогою стандартизованих завдань (тестів). Найбільш відомими в психології є три види тестів: тести досягнень; тести здібностей; проективні тести.

Тести досягнень являють собою методики психологічної діагностики, які мають на меті вияв ступеня оволодіння певними уміннями, навичками і знаннями. Використовують їх у професійному доборі. Наприклад, тести «Перевірте, який ви керівник», «Чи вмієте ви проводити ділове обговорення?» тощо.

Тести здібностей дозволяють визначити рівень розумового потенціалу, творчих здібностей, а також рівень готовності до розв'язання певних типів навчальних та професійних завдань.

Проективні тести - це методики цілісного вивчення особистості. Назва їх пов'язана з використанням у них процесу проеціювання, коли випробуваний свідомо чи підсвідомо переносить свої установки, емоційні стани чи особистісні якості на запропоновані до розв'язання завдання чи ситуації. Приміром, дописати речення чи розповідь, зробити малюнок на вільну тему, скласти розповідь за малюнком тощо. Виконуючи такі завдання, він допомагає скласти уявлення про свою індивідуальність. До найбільш застосовуваних проективних методів належать тести Рошарха і Люшера, тематичний операційний тест тощо.

Крім названих існують і так звані групові тести для вимірювання групових психічних процесів - психологічного клімату групи, рівня її згуртованості, взаємовідносин між членами групи тощо. Найпоширенішою серед групових тестів є соціометрична процедура, призначена для визначення структури емоційних зв'язків між членами групи, тобто взаємних симпатій і антипатій.

Головними критеріями якості тесту є надійність і валідність. Надійність тесту розглядають як стабільність його результатів при повторному тестуванні. Крім того, дуже важливо, щоб тест дозволяв визначати з високою точністю саме ту якість, котра цікавить дослідника. Це умова валідності. Чим вища валідність тесту, тим точніше він вимірює ту рису, для визначення якої був розроблений.

Процедура тестування включає декілька етапів. На першому дослідник вибирає тести. Другий етап - безпосередньо тестування одного чи групи учасників. Третій етап - інтерпретація результатів, висновки. Ефективність тестування значною мірою залежить від досвіду і кваліфікації дослідника.

Метод аналізу документів. Під документом у психології розуміють будь-яку інформацію, зафіксовану у вигляді рукописного або друкованого тексту, фотографії, відео- або магнітних записів. Інакше кажучи, аналіз документів є методом збирання фактів про учасника дослідження, що матеріалізовані у тій чи іншій формі.

Щодо конкретної людини розрізняють документи особові і безособові. Особові документи - це карти індивідуального обліку, що завірені підписом особи, щоденники, листи, заяви тощо. До безособових належать статистичні дані, протоколи зборів, повідомлення в пресі. Метод аналізу документів потребує перевірки їх справжності. Цей метод успішно застосовують при формуванні гіпотези дослідження й визначенні загальних напрямів вивчення особистості. Він має допоміжний характер, оскільки документи відображають тільки результати діяльності людини, а не сам процес.

Психологічне тестування

·      досліджувані виконують серію завдань чи певне завдання;

·      мають бути добре продуманими, надійними (давати стійкі результати протягом тривалого часу);

·      мають бути валідними (виявляти ті якості, для вивчення яких вони призначені);

·      мають забезпечуватись чіткою інструкцією;

мають відповідати вимогам стандартної системи оброблення даних

 Метод вивчення продуктів діяльності. Під продуктом діяльності особистості розуміються реально-практичні та ідеальні за формою вияви її активності щодо явищ об'єктивного та суб'єктивного світу. Метод вивчення продуктів діяльності являє собою систему дослідницьких процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення результатів попередньої психічної діяльності людини: трудової, учбової, ігрової.

В продуктах діяльності людини відображається її ставлення до самої діяльності, до оточуючих, до навколишнього світу, а також рівень розвитку її розумових, сенсорних та моторних навичок. Отже, при аналізі продуктів діяльності їх характеристика є необхідною для відтворення процесу створення готового продукту.

Використовуючи цей метод, дослідник має з'ясувати:

а) чи є продукт, що аналізується, результатом типової для даної людини діяльності, чи створений нею випадково;

б) в яких умовах здійснювалася діяльність людини;

в) чи можна дослідити аналогічні та інші різноманітні продукти діяльності цієї людини.

Цінністю цього методу є наявність у дослідника зафіксованих матеріально результатів психічної діяльності людини. Проте, метод вивчення продуктів діяльності частіше використовують як допоміжний, оскільки він не дозволяє дослідити багатогранність психічної діяльності, що призвела до створення продукту.

 Тестові завдання для перевірки знань

 

1. Психологія – це:

а) наука, що вивчає основні закономірності поведінки людини і тварини;

б) наука, що вивчає психічні стани людини;

в) наука що вивчає закономірності  прояву і розвитку психіки.

2.Предмет вивчення психології на сучасному етапі:

а) психіка та психічні явища;

б) свідомість;

в) душа.

3. Предметом вивчення психології в античні часи була:

а) психіка;

б) поведінка;

в) душа.

4. Принцип детермінізму полягає в тому, що:

а) свідомість і діяльність перебувають у нерозривній єдності;

б) психіку можна зрозуміти, вивчаючи її в розвитку:

в) психіка обумовлюється умовами життя і змінюється із зміною цих умов;

5.Принцип єдності свідомості і діяльності означає, що:

а) свідомість у діяльності формується і проявляється;

б) якщо є причина, то є і наслідок;

в) нашу свідомість обумовлює буття.

6. Дайте визначення об’єкту наукового дослідження психології. Виберіть правильне судження.

а) об’єкт психологічного дослідження – людина;

б) об’єкт психологічного дослідження – людина і тварина;

в) об’єкт психологічного дослідження  – тварина;

7. Народна психологія:

а) регулює міжлюдські стосунки;

б) використовує наукові методи пізнання;

в) характеризується спрямованістю до божества;

8. Парапсихологія:

а) сукупність нетрадиційних поглядів на незвичайні явища та «таємниці» психіки;

б) розглядає реально існуючі психічні явища;

б) базується на вірі у постулати духовного життя.

9.Наукова психологія:

а) базується на вірі у постулати духовного життя.

б) використовує наукові методи пізнання;

в) має обмежену сферу використання.

10. Офіційний рік заснування психології:

а) епоха середньовіччя;

б) 1879;

в) античні часи.

11. Оберіть рядок, де представлені психічні процеси:

а) мислення, діяльність, спокій, тривога.

б) діяльність, спілкування, самосвідомість;

в) мислення, увага, уява, відчуття,сприймання, пам'ять, мовлення.

12. Оберіть рядок, де представлені психічні властивості особистості:

а) воля, емоції, почуття;

б) темперамент, характер, здібності, спрямованість;

в) тривога, агресія, апатія.

13. Оберіть рядок, де представлені психічні стани особистості:

а) страх, бадьорість, сум;

б) почуття, відчуття, мислення;

в) тривога, спрямованість, воля.

14. Галузі психології:

а) спостереження, експеримент;

б) вікова, педагогічна, соціальна психологія;

в) історія, філософія, соціологія.

15. Психологія пов’язана з такими науками:

а) патопсихологія, інженерна, космічна, політична психологія;

б) психодіагностика;

в) історія, педагогіка, філософія, соціологія, фізіологія.

 

 Виконайте завдання:

      1.    За пропонованими описами визначити метод дослідження.

Людину вміщують в ізольовану кабіну, в спеціальному шоломі закріплюються прилади, з допомогою яких досліджуються біоструми мозку під впливом різних подразників чи за різного стану організму. Досліджуваний перед проведенням досліду одержує відповідну інструкцію. Всі одержувані показники фіксуються точною апаратурою.

2. Обґрунтуйте значимість психології для життєдіяльності сучасного суспільства.

3. Відомо, що першим методом психології була інтроспекція — спроба прямого проникнення людини в своє психічне життя. В подальшому на зміну йому прийшли опосередковані методи психологічного пізнання — спостереження та експеримент. Самоспостереження нині відіграє другорядну роль і використовується як допоміжний метод психологічного дослідження.

Чому так сталося? Чому психіка людини не може вивчатися безпосередньо?

4. Шкільний психолог може виявити причину невстигання учня, наприклад з математики, застосувавши для цього різні методи. В одному випадку за допомогою стандартизованих вимірювань він може визначити рівень розвитку його математичних здібностей. В другому — запропонує школяреві ряд задач з пройденого матеріалу. В третьому — проведе бесіду з учителем, учнем, його батьками.

Якими методами користуватиметься психолог у кожному з перелічених випадків? Який з них матиме перевагу над іншими?

   Увага! Відповіді на письмові завдання  надсилати для перевірки в друкованому варіанті на адресу електоронної  пошти   palagutaalona@gmail.com 

   

 Тема. Розвиток психіки та свідомості

План

1.Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу.

2.Відмінності між психікою тварини і людини.

3.Поняття про свідомість. Структура свідомості. Свідоме та несвідоме.

4. Мозок і психіка.

5. Форми поведінки тварин.

Література

1.  Введение в психологію / под. ред. А. В. Петровского. М. : Академия, 1996. –496 с. Загальна психологія : Підручн. для студ. вищ. навч. закладів / С. Д. Максименко, В. О. Зайчук, В. В. Клименко, В. О. Соловієнко. За заг. ред. С. Д. Максименка. – К. : Форум, 2000. – 543 с.

3.  Маклаков А. Г. Общая психология : Учебник для вузов. – СПб. : Питер, 2005. – 583 с.

4.    Психологія / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук. – К. : Либідь, 2003. – 560 с.

 

1.  Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу

 Психіка – це суб'єктивне відбиття об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Як правило, вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану й т.д.

Як же виникла психіка?

Взаємодія організму й середовища в його будь-якій формі можлива тому, що навіть самому найпростішому організму властива фізіологічна форма відбиття середовища – подразливість.

Подразливість являє собою здатність живої істоти відповідати на безпосередні впливи середовища. Подразливість викликає пристосувальні процеси, що врівноважують організм із середовищем і сприяє виникненню вищих форм відбиття.

Рослини зупинилися на фізіологічній формі відбиття. Тварини в процесі еволюції на основі подразливості виробили властивість відповідати на впливи середовища, не тільки що безпосередньо впливають на життєві функції організму, але й на сигнальні впливи, які підготовляють, орієнтують організм у середовищі. Інакше кажучи, у тварин у процесі їхньої еволюції виникає новий вид подразливості, що виконує сигнальну функцію, – чутливість.

Чутливість - це властивість, придбана тваринами на певних етапах еволюції, відбивати вплив середовища. За допомогою чутливості організм завжди суб'єктивно відбиває вплив середовища. З її появою починається еволюція психічного відбиття, вищою формою якого є свідомість.

Еволюція подразливості в рослин змінювалася дуже мало. У тварин же мінливість активної взаємодії із середовищем, що змінюється, привела до утворення нервової системи – органа, спеціалізованого на виникненні й передачі подразнення, викликаного впливами зовнішнього середовища.

З виникненням під впливом умов життя нервової системи, основною властивістю якої є чутливість до впливів навколишнього середовища, виникло психічне відображення, яке щодалі ускладнювалось через ускладнення умов життя, що призвело до ускладнення будови організму.

Чим більшого розвитку досягає нервова система і мозок тварини, тим вищий рівень її психіки.

Розрізняють такі основні стадії розвитку психіки тварин:

1 стадія Елементарна сенсорна психіка

Ця стадія властива переважно безхребетним і тим хребетним, що живуть у воді, земноводним і плазунам, у яких немає предметного сприймання. На цій стадії відбувається диференціація чутливості до світла, дотику, запахів, рухова чутливість, у результаті чого виникають і розвиваються аналізатори – дотиковий, зоровий, нюховий і слуховий. Прикладом може бути активність павука у відповідь на вібрацію комахи, що потрапила до павутиння: він рухається в напрямку до комахи, знаходить і поглинає її. Специфіка психіки тут полягає у відображенні не предмета, що потрапив до павутиння (комахи), а його властивості вібрувати. Павук здійснюватиме аналогічну поведінку й відносно камертона, яким дотикаються до павутиння. Середовище на цій стадії відображається не цілісно, а як різноманітні біологічно нейтральні окремі властивості. Жаба помирає з голоду, будучи оточена живими, але нерухомими мухами, і водночас реагує на папірець, що коливається.

Отже, простій, недиференційованій формі діяльності відповідає елементарний зміст психіки.

2 стадія Перцептивна психіка

Для цієї стадії характерне відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігається на сенсорному етапі розвитку психіки. Стадія перцептивної психіки властива ссавцям.

Найбільш організовані тварини знаходяться на найвищому рівні розвитку психіки. По суті дану стадію розвитку називають стадією інтелекту, яка характеризується складними формами відображення дійсності.

Інтелектуальна поведінка тварин характеризується такими основними ознаками:

1) за складних умов тварини після багаторазових «спроб і помилок» знаходять рішення;

2) якщо поставити тварину в аналогічні умови – відразу знаходить рішення;

3) якщо умови видозмінити – знаходить рішення, і це означає, що їй властиве перенесення.

Разом з тим у нестандартних ситуаціях проявляється обмеження інтелектуальної поведінки тварин.

Розвиток психіки людини

За багатьма анатомічними й фізіологічними ознаками  людина й мавпа схожі. Це пояснюється тим, що вони мали спільного предка – дріопітека (деревної мавпи). Фізичне формування людини відбувалося протягом мільйона років. Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору,  зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору,  можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання – інтенсивнішого спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвиток мовленнєвої системи мозку (яку І. Павлов назвав другою сигнальною системою), до якісної зміни характеру спілкування. Усе це було лише передумовою виникнення свідомості.

Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця. Саме виготовлення знарядь праці і є показником появи людини. Цей процес характеризується тим, що в ньому дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Ними керує передбачуваний результат праці, який певною мірою, уже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях праці. Беручись за виготовлення такого знаряддя, індивід повинен уявляти те, яким буде призначення зазначеного предмета, який для цього знадобиться матеріал, які дії та операції мають бути виконані, у які взаємодії при цьому доведеться вступити з іншими людьми.

Дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин, стає мова.  Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку.

 

2. Відмінності між психікою тварин і людини

1. Тварина може діяти лиже в межах конкретної ситуації, а всі здійснювані нею акти обмежені біологічними потребами. Людина може передбачати події, наслідки, що можуть виникнути внаслідок певних подій. Людина здатна діяти свідомо.

2. Тварини здатні використовувати предмети як знаряддя, але жодна тварина не може створити знаряддя праці й виконувати колективні знаряддєві дії.

3. Тварини здатні переживати емоції, але тільки людина може переживати почуття.

4. У тварин немає словесно-логічного мислення, оскільки ні логіка, ні значення слів їм не доступні. Тільки вищі тварини можуть оперувати образами, при чому це питання залишається дискусійним.

5. Різні умови розвитку психіки тварин і людини. Розвиток психіки у тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінується суспільно-історичними умовами. Засвоювати суспільний досвід, який розвиває психіку здатна лише людина.

Отже, основна ознака психіки людини  полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто придбаних форм поведінки людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в навколишній дійсності – знаннями, які являють собою концентрований досвід людства, переданий за допомогою мови.

Психіка людини формується й постійно збагачується в умовах соціального оточення, у процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних, ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не здобуває ніяких людських якостей.

З переходом від тваринного існування до людського суспільства виникло два нових фактори формування психіки людини:

це суспільна праця з використанням знарядь праці і мовленнєве спілкування.

Завдяки тому, що в людей за знаряддями праці закріплюється виробниче призначення, вони виготовляють їх заздалегідь і зберігають їх для майбутньої діяльності в колективі.

З виникненням прямоходіння в людини звільнилися руки, розширився кругозір, виникли умови для інтенсивного розвитку її орієнтовної діяльності. Це, безумовно, привело до виникнення знарядь праці, трудового процесу. Людина починає жити у світі постійних знарядь праці, через які з покоління в покоління передаються трудові операції.

Психічне відбиття світу людиною пов'язане з її суспільною природою, вона опосередковується суспільно виробленими знаннями.

 

3. Поняття про свідомість. Структура свідомості

Отже, вищою формою психіки є свідомість людини, що виникла, як ми вже відзначили, у процесі суспільно-трудової практики при постійному спілкуванні їх між собою за допомогою мови. Свідомість нерозривно пов'язана з мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює свою поведінку.

Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно-історичній істоті. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу.

Свідомість є форма відображення, що активно пізнає і перетворює.

Свідомість –  це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності.

Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які властиві свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх,  передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.

Структура свідомості:

1.  Знання про природу та суспільство, а також про внутрішній світ  людини

Цей досвід передається від людини до людини і не успадковується. Рівень свідомості знаходиться в прямій залежності від рівня та сукупності засвоєних знань і особистого досвіду людини. Знання, що входять до свідомості особистості, здобуваються людиною в процесі навчання і виховання, завдяки таким психічним процесам, як відчуття, сприймання, мислення, пам’ять, уява.

2.  Відокремлення себе в предметному світі як суб’єкта пізнання

Характерним у цьому відношенні є самопізнання, що стало основою для самосвідомості.

3.  Емоційні переживання

Життєдіяльність людини супроводжує світ емоцій і почуттів, що свідчить про те, що людина ставиться певним чином до того, що вона відображує. В свідомості людини представлені емоційні оцінки міжособистісних відносин та всієї системи складних об’єктивних відносин, до яких залучена людина в суспільстві.

4.  Цілеспрямованість, планування власної діяльності й поведінки, передбачення її результатів.

У функції свідомості входить формування цілей діяльності. Ця сторона свідомості виявляється у виборі мотивів дій, прийнятті вольових рішень, самоконтролі і коригуванні особистістю власних дій, їх перебудові, а також визначенні стратегій і тактик особистих дій відповідно до обставин.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людськи.

 

4.  Мозок і психіка

Психіка є продуктом діяльності кори великих півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю.

Психіка – є властивість нервової системи. В людини носієм психіки й свідомості є головний мозок.

Нервова система здійснює 2 найважливіші функції – зв'язок людини з навколишнім світом і узгодження діяльності всіх частин організму, керування ним.

Усі явища людської психіки й свідомості виникають, розвиваються і формуються в процесі діяльності мозку, який відображає навколишню дійсність.

Вища нервова діяльність – фізіологічна основа психіки.

Вища нервова діяльність ґрунтується на координації функцій кори великих півкуль головного мозку. Ця координація здійснюється завдяки взаємодії процесів збудження і гальмування.

Гальмування має важливе значення для клітин кори. Припиняючи діяльність нервових клітин, воно створює умови для відновлення їх працездатності.

Гальмування є зовнішнє – безумовне, природжене .(Виникнення нового осередку збудження викликає гальмування інших ділянок кори).

Внутрішнє гальмування є умовним. Воно виробляється в процесі індивідуального життя людини і тварини. Ця вища форма гальмування властива лише корі великих півкуль (Згасання умовних рефлексів).

Сигнальні системи в роботі кори великих півкуль

Сигналами є, насамперед, різноманітні предмети та явища навколишнього світу, що діють своїми властивостями на аналізатори. Ці різноманітні зорові, слухові, дотикові, слухові, нюхові подразники Павлов назвав першою сигнальною системою. Вона є в людини й тварини.

Слова та сполучення слів, які чує людина, також сигналізують їй про певні предмети та явища дійсності. Слова та словосполучення Павлов назвав другою сигнальною системою. У тварин немає другої сигнальної системи.

Друга сигнальна система лежить в основі людського мислення, вона дає змогу в узагальненому вигляді зберігати нагромаджені знання, служить спілкуванню між людьми.

Отже, психіка людини, особливо її вищі прояви, залежить від спеціалізованої і водночас інтегрованої роботи головного мозку.

 

5.Форми поведінки тварин

Інстинкти – це складні природжені дії тварин, за допомогою яких вони задовольняють свої потреби. Інстинкт у перекладі означає «спонукання».

Інстинкти забезпечують тваринам успішне пристосування до навколишнього середовища й задоволення необхідних життєвих потреб.

Інстинкти є природженими.

Прикладом інстинктивних дій можуть бути сезонні перельоти птахів, побудова ними гнізд, запасання їжі на зиму тощо. Інстинкти є біологічно корисною формою поведінки, але вона забезпечує пристосування до постійних і, як правило, основних умов існування.

Інстинктивні форми поведінки можна відзначити вже на рівні членистоногих. Більш складну інстинктивну поведінку ми спостерігаємо у комах. Своєрідно проявляється інстинктивна поведінка у павуків. Прикладом може бути добування павуком їжі. Спочатку він розкидає сітку очікування у певному місці, потім, одержавши сигнал, рухається до здобичі, вбиває її. Але якщо вібрацію павутиння, яка створюється звичайно рухами комахи, що потрапила туди, імітувати камертоном чи тонким прутиком, павук зробить недоцільний рух до "здобичі". Отже, зміна однієї з ланок послідовного ланцюжка позбавляє інстинкт змісту. Розрізняють інстинкти самозбереження, живлення, розмноження тощо. Проте було б неправильно думати, що ті чи інші інстинкти абсолютно незмінні. Так, потрапивши в нові умови, тварини змушені змінювати свою поведінку. Як наслідок, у деяких з них виникають нові особливості поведінки, що з часом можуть закріпитися, перетворитися у природжену форму поведінки (змінений інстинкт). Але тварини не можуть успішно пристосовуватися до умов середовища, яке постійно змінюється, лише за допомогою інстинктів.

Навички тварин – це такі дії тварин, яких вони набувають в індивідуальному досвіді завдяки багаторазовому повторенню і закріпленню.

Таку форму поведінки тварини засвоюють в індивідуальному досвіді за умови неодноразового повторення змінених явищ природи. Навички виробляються в основному у тварин, які вже мають кору великого мозку. Прикладом навичок є пристосування тварин до місцевості. Так, вовки йдуть навперейми своїй жертві у полі, а в лісі вони нападають із засідки. Таким чином, якщо в основі інстинктів лежать безумовні рефлекси, то навички базуються на вже придбаних, умовних рефлексах. Але й навички з точки зору пристосування організму до навколишнього середовища мають істотні недоліки, пов'язані з тим, що вони виробляються протягом тривалого часу шляхом спроб і помилок.

Інтелектуальна поведінка тварин – більш висока й гнучка форма пристосування до умов життя, що змінюється, спостерігається в тих тварин,що мають зачатки трудової діяльності. Мавпи здатні до елементарних форм розумних дій, але їх мислення полягає не в думанні і міркуванні, а в діях, які називаються елементарною розумністю.

Мавпи, наприклад, для того щоб дістати приманку, можуть вибудовувати з ящиків башту, заливати водою вогонь, відкривати клітку, підбираючи для цього палиці-ключі певних розмірів і перетину. Дельфіни можуть навіть освоювати логіку на такому рівні: якщо А=В, а В=С, то А=С. Треба звернути увагу на обмеженість мислення вищих тварин, які можуть здійснювати його тільки з наочною інформацією, яку вони отримують безпосередньо від органів чуття в конкретній ситуації. Вони  мають труднощі з узагальненням інформації. Мавпа, навчена черпати воду з річки, щоб  поливати себе в спекотний день, переходила на другий пліт, щоб набрати води з бочки й погасити вогонь, який заважав їй дістати плід, не догадуючись зачерпнути її з річки. Таким чином, можна вести мову лише про зачатки мислення вищих тварин, про їхню «елементарну розумність» (І. П. Павлов).

 

Виконайте завдання до теми

 

Знайдіть єдину правильну відповідь на тестові запитання

1. Психологія має предметом вивчення:

а) душевні прояви людини,

б) внутрішній світ людини,

в) психіку, закономірності її прояву та розвитку, внутрішній світ людини,

г) поведінку людини.

2. Засновником психології як науки вважається давньогрецький філософ:

а) Сократ,

б) Платон,

в) Арістотель,

г) Геракліт.

3. Психологія як наука про поведінку виникла:

а) в XVII ст.,

б) в XVIII ст.,

в) в XIX ст.,

г) в XX ст.

4. Поняття «самоспостереження» є синонімом терміну:

а) інтроверсія,

б) інтроекція,

в) інтроспекція,

г) інтроскопія.

5. Психіка складається з таких компонентів:

а) психічні стани, розлади і процеси,

б) психічні процеси, стани і властивості,

в) психічні зміни, явища і властивості,

 

г) свідоме, несвідоме.

6. Правильний перелік психічних процесів — це:

а) пізнавальні, емоційні, вольові процеси,

б) мнемічні, емоційні, вольові процеси,

в) фізичні, пізнавальні та інтелектуальні процеси,

г) мнемічні, інтелектуальні, вольові процеси.

7. Темперамент відноситься до прояву якого компоненту психіки?

а) психічні стани,

б) психічні процеси,

в) психічні властивості,

г) психічні факти.

8. Яка галузь психології вивчає загальні закономірності проявів психіки людини?

а) вікова психологія,

б) загальна психологія,

в) соціальна психологія,

г) патопсихологія.

9. Психологію людей з вадами розумового розвитку вивчає:

а) тифлопсихологія,

б) порівняльна психологія,

в) сурдопсихологія,

г) олігофренопсихологія.

10. Про який принцип психологічного дослідження йдеться:

не можна вивчити явище, не дослідивши причини, що його викликають?

а) принцип системності,

б) принцип об’єктивності,

в) принцип розвитку,

г) принцип детермінізму.

11. Основними методами психології є:

 

а) спостереження та експеримент,

б) спостереження та тестування,

в) анкетування та експеримент,

г) експеримент і тестування.

12. Яке визначення найбільш точно відображає суть методу спостереження?

а) засіб вивчення психічних явищ через аналіз процесу їх виникнення та розвитку,

б) спосіб вивчення психіки людини через фіксацію проявів її поведінки,

в) засіб вивчення психіки шляхом мовного спілкування з людиною,

г) спосіб вивчення психіки людини в спеціально створених для цього умовах.

13. За допомогою якого психологічного методу можна вивчити структуру класного колективу школярів?

а) біографічного,

б) тестування,

в) соціометрії,

г) інтерв’ю.

14. До якої групи методів відносяться методи бесіди, анкетування, інтерв’ю?

а) експериментальні методи,

б) методи опитування,

в) лабораторні методи,

г) теоретичні методи.

15. Визначте назву методу психології, який має такі різновиди — лабораторний і природний, констатувальний і формувальний:

а) експеримент,

б) опитувальник,

в) соціометричний метод,

г) аналіз продуктів діяльності.

16. Використання якого методу передбачає створення спеціальних умов для виявлення того чи іншого явища?

а) експеримент,

б) тестування,

в) спостереження,

 

г) біографічний метод.

17. Найвища стадія розвитку психіки, притаманна тільки людині — це:

а) свідомість,

б) підсвідомість,

в) сенсорна стадія,

г) душа.

18. Якому компоненту свідомості людини відповідає пізнання людиною своїх власних якостей та особливостей?

а) знання,

б) ставлення,

в) самосвідомість,

 

г) цілеспрямованість діяльності.

 

Прокоментуйте ситуації

    1. Поза кліткою, в якій сидить шимпанзе, на відстані, що не дозволяє дотягнутися кінцівкою, кладуть принаду (банан, апельсин). У клітці лежить палиця. Мавпа може наблизити до себе принаду, лише скориставшись палицею. Спочатку вона намагається схопити фрукти безпосередньо лапою. Ці спроби не приносять успіху. Активність шимпанзе на деякий час начебто згасає. Тварина відволікається від принади, не намагається більше дістати її. Потім знову вдається до таких спроб, але тепер уже бере палицю, протягує її до плоду, доторкується до нього, тягне палицю назад, знову протягує її і знову тягне назад. У результаті плід усе більше наближається до мавпи, зрештою вона

здобуває його. Задачу розв’язано.

      Як пояснити таку поведінку тварини? Про яку стадію розвитку психіки вона свідчить?

    2. Чому павук, посаджений в банку разом з мухою, не «впізнає» її, перебуваючи при цьому в голодному стані, в той час як в звичайних умовах спеціально ловить мух в павутиння і з’їдає їх?

  Увага! Відповіді на письмові завдання  надсилати для перевірки в друкованому варіанті на адресу електоронної  пошти   palagutaalona@gmail.com 

 

 

 

 Тема. Особистість та її структура

План

1.  Взаємозв’язок  понять: людина,  індивід, особистість, індивідуальність.

2.  Становлення та розвиток особистості.

3.  Структура особистості.

4.  Спрямованість особистості.

5.  Характеристики особистості.

 

Література

1.  Введение в психологию / Под общ.ред. проф. А.В. Петровского. – Москва: Издательский центр «Академия», 1996. - 496 с.

2.  Годфруа Ж. Что  такое  психология: В 2-х т. Т. 2: Пер. с франц.–  М.: Мир, 1992. – 376 с ил.

3.  Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. Т. 1: Пер. с франц. – М.: Мир 1992. – 496 с., ил.

4.  Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод, пособие курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

5.  Дубровина И.В. и др. Психология: Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений /И.В. Дубровина, Е.Е. Данилова, A.M. Прихожан; Под ред. И.В.Дубровиной. – М., Издательский центр «Академия», 1999. – 464 с.

6.  Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2001. – 280 с.

7.  Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

8.  Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.

9.  М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2001. – 487 с.

 

 1.     Взаємозв’язок понять людина, індивід, особистість, індивідуальність

 

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина».

  Людина – це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати.

 З іншого боку, людина – істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність.

Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда.  

Особистість – системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку?  

Річ у тім, що особистість – це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі.

Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості – стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших – малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

  

2.     Становлення та розвиток особистості

 Поняття «розвиток» – досить складне й неоднозначне. Найбільш загально поняття розвитку можна визначити так: розвиток – специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Можна виділити три види розвитку людини – фізичний, психічний і соціальний.

Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів. Психічний розвиток характеризується процесами зміни і становлення психіки людини. Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом (мовою, моральними якостями та ін.).

В ході свого становлення як особистості індивід посту­пово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетво­рення об'єктивної дійсності й самого себе.

Спочатку вона сприймає – переважно як об'єкт  різно­бічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до її народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігро­вої, навчальної і трудової діяльності в умовах сім'ї, дошкіль­них та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва.

Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й пе­ретворення об'єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб'єкт діяльності та спілкування.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспіль­них умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім'ї. Вона – очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкт сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засо­бами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї фор­муються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосві­домість, вона стає суб'єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та при­родного середовища. В неї з'являється здатність до само­вдосконалення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання.

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність. Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими суспільною свідомістю. Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо того, щоб учень усвідомлював їх необхідність.

Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об'єктом потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтеріоризації (від лат. interior – внутрішній).

Інтеріоризація – процес переведення культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли цінність – потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування своїх дій.

Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об'єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури. Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня.

Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, натомість деякі цінності культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і вихованців.

У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил і здібностей особистості в об'єктивні соціально значущі продукти діяльності і цінності.

 

 3.Структура особистості

 Платонов К.  у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1)  підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2)   підструктура досвіду – охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3)   підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко;

4)   біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Платонов К. називає запропоновану структуру особистості загальною – оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру.

  

4. Спрямованість особистості

 Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

Спрямованість особистості – це сукупність стійких мотивів, поглядів, переконань, потреб та прагнень, які орієнтують людину на певну поведінку і діяльність, досягнення складних життєвих цілей.

Спрямованість завжди соціально обумовлена і формується в онтогенезі в процесі навчання і виховання, виступає як властивість особистості, що виявляється у світоглядній, професійній спрямованості, у діяльності, пов'язаній з власним захопленням, заняттям чим-небудь у вільний від основної діяльності час. У всіх цих видах людської активності спрямованість проявляється в особливостях інтересів особистості: цілях, які ставить перед собою людина, потребах, пристрастях і установках, які реалізуються на потягах, бажаннях, схильностях, ідеалах:

- Потяг – недостатньо повне усвідомлене прагнення до досягнення чого-небудь.

- Схильність – прояв мотиваційної сфери особистості, що виражається в емоційній перевазі того чи іншого виду діяльності.

- Ідеал – образ, який є втіленням досконалості і зразком вищої мети в прагненнях індивіда.

- Світогляд – система поглядів і уявлень про світ, ставлення людини до суспільства, природи, самого себе.

- Переконання – вища форма спрямованості особистості, що виявляється в усвідомленні потреби діяти у відповідності зі своїми ціннісними орієнтаціями.

- Установка – готовність індивіда до певної діяльності. Вона проявляється у стійкій схильності до певного сприйняття, осмислення та поведінки індивіда. Установка висловлює позицію людини, її погляди, ціннісні орієнтації. Вона може бути позитивною, негативною або нейтральною.

- Позиція – стійка система відносин людини до певних сторін дійсності, що виявляється у відповідній поведінці. Вона включає в себе сукупність мотивів, потреб, поглядів і установок, якими індивід керується в своїх діях.

- Мета – передбачуваний результат. Вона може бути близькою, ситуаційною чи віддаленою, суспільно цінною чи шкідливою, альтруїстичною або егоїстичною.

 

 5. Характеристики особистості

 Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність.

Психічна стійкість – це властивість особистості, окремими аспектами якої є стійкість, урівноваженість, опірність. Вона дає змогу особистості протистояти життєвим труднощам, несприятливому тискові обставин, зберігати здоров´я і працездатність у різних випробуваннях. Психічна стійкість залежить від урівноваженості. Рівень напруження завжди зумовлений не лише стресорами і зовнішніми обставинами, а й їхньою суб´єктивною інтерпретацією, оцінкою. Урівноваженість як складова психічної стійкості виявляється в здатності мінімізувати негативний вплив суб´єктивної складової у виникненні напруження, у здатності утримувати напруження в прийнятних межах.

Урівноваженість – це також здатність уникати крайностей у силі відгуку на події, що відбуваються. Тобто бути чуйним, чуттєвим до різних аспектів життя, небайдужим, з одного боку, і не реагувати занадто сильно, з підвищеною збудливістю – з іншого.

У психічній стійкості важливий ще один аспект – пропорційність приємних і неприємних почуттів, які зливаються в почуттєвому тоні, пропорційність між відчуттями задоволеності, благополуччя і переживаннями радості, щастя, з одного боку, і відчуттями незадоволеності досягнутим, недосконалістю в справах, у собі, почуттями смутку і суму, стражданнями – з іншого. Без тих та інших навряд чи можливе відчуття повноти життя, його змістової наповненості. Знижені стійкість і урівноваженість призводять до виникнення станів ризику (стресу, фрустрації,). Опірність – це здатність протистояти тому, що обмежує свободу поведінки, свободу вибору і щодо окремих рішень, і щодо вибору способу життя загалом. Інакше кажучи, до психічної стійкості належить здатність знаходити баланс між комфортністю й автономністю та утримувати цю рівновагу. Для психічної стійкості необхідна здатність протистояти зовнішнім впливам, дотримуючись своїх намірів і цілей (Петровський).

Активність особистості – прагнення розширювати сферу своєї діяльності, здатність нести в собі потенціал енергії, сили, творчості.

Як вже було зазначено, людина набуває свою соціальну сутність, тобто стає особистістю, в процесі життя в активній предметній діяльності, спілкуванні та взаємодії з оточуючим соціальним середовищем. Тому проблема поведінки (активності) людини не в останню чергу зводиться до запитання: які спонукальні психологічні сили змушують людину ставити перед собою ту чи іншу мету, а потім домагатися її втілення? Тобто, за спробою пояснити поведінку людини неминуче постає питання про джерела її активності: що її до цього спонукало, які ж були причини, чим людина керувалася, яким є її мотив або мотиви? Це означає, що проблема поведінки в своєму глибинному змісті є проблема мотиваційної сфери особистості. В свою чергу визначення мотиваційної сфери починається з пояснення потреб, бо саме вони становлять основу мотиваційної сфери особистості.

Суттєво, що в процесі задоволення потреби відбувається як розвиток особистості, так і перетворення середовища, в якому живе людина. А це означає, що саме потреби є рушійною силою розвитку та активності людини.

Єдність біологічного і соціального в людині. Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів. Показовим може бути такий приклад. Згідно із науковими дослідженнями середня тривалість людського життя становить 80–90 років, Це за умови, що людина має нормальну, здорову спадковість, відсутні інфекційні та інші хвороби тощо, Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку, Так, у прадавності вона дорівнювала 20–22 роки, в XVIII ст. – 30 років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найбільш розвинених європейських країнах – 75–77 років.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором».

Соціальна роль – нормативно заданий зразок поведінки, якого очікують від людини, що має певний соціальний статус.

Життєва позиція особистості

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов та процесів, серед яких — засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, розвиток міжособистісних відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.

 

 Тести для перевірки знань до теми «Особистість»

1. Немовля є:

а) особистістю;

б) індивідуальністю;

в) індивідом.

2. Які з названих властивостей обумовлені головним чином соціальними чинниками:

а) авторитет;

б) темперамент;

в) задатки;

г) знання.

3. Які з названих властивостей обумовлені головним чином біологічними чинниками:

а) світогляд;

б) інстинкти;

в) переконання;

г) тип нервової системи.

4. Які з перерахованих характеристик належать до людини як до особистості:

а) цілеспрямованість;

б) середній зріст;

в) суспільна активність;

г) інстинкт.

5. Які з перерахованих характеристик належать до людини як до індивіда:

а) задатки;

б) моральна вихованість;

в) чесність;

г) голубі очі.

6. Теорію ієрархії потреб, де найвищий рівень займає потреба в самоактуалізації, розробив:

а) Фройд З.;

б) Маслоу А.;

в) Роджерс К.;

7. Підкресліть правильне  твердження:

а) кожна людина є особистістю;

б) дитина вже народжується з досить розвинутою самосвідомістю;

в) особистістю не народжуються, нею стають.

8. Особистість це:

а) біологічно активна істота;

б) системна соціальна характеристика індивіда;

в) риси, які відрізняють одну людину від іншої.

9. Поняття «особистість»:

а) більш широке, ніж поняття «людина»;

б) більш вузьке, ніж поняття «людина»;

в) ці поняття рівнозначні.

10. Індивідуальність це:

а) біологічно активна істота.

б) риси, які відрізняють одну людину від іншої,  неповторність, оригінальність людини;

в) людина, як соціальна істота.

11. Розвиток це:

а) крок назад, регрес;

б)  прискорення, швидкість;

в) кількісні і якісні зміни.

12. Підструктура спрямованості включає:

а) знання та вміння;

б) ідеали, цінності;

в) вікові і статеві особливості.

13. Підструктура форм відображення включає:

а) темперамент;

б) потреби;

в) особливості психічних процесів особистості.

14. Біологічно обумовлена підструктура включає:

а) знання та вміння;

б) темперамент, вікові та статеві зміни;

в) спрямованість особистості.

15. Психічна стійкість це:

а) цілеспрямованість;

б) вихованість;

в) урівноваженість, опірність.

16. Активність це:

а) здатність нести в собі потенціал сили, енергії, творчості;

б) прагнення до усталеного способу життя;

в) відповідальність.

17. Когнітивний розвиток це:

а) формування Я концепції особистості;

б) розвиток психічних процесів;

в) зміна ваги, зросту.

18. Психосоціальний розвиток це:

а) анатомо-фізіологічне дозрівання організму;

б) формування Я концепції, засвоєння соціальних ролей;

в)  розвиток уваги.

19. Хто розробив структуру особистості, в якій визначено досвід як структурний елемент:

а)  С. Рубінштейн;

б) З. Фройд;

в) К. Платонов.

20. На розвиток особистості впливає:

а) спадковість;

б) середовище;

в) біологічні, соціальні фактори та активність.

 

  

Виконайте вправу  «Складання психологічного автопортрету»

 

Послідовність виконання завдання:

1.У довільному порядку складіть якнайдовший список своїх особистісних якостей і характеристик.

2.Зі списку, складеного вами, виберіть ті якості й характеристики, яких ви хочете позбутися, а також ті, які вам подобаються і занесіть у таблицю (див. нижче). У цій таблиці також є колонка, до якої ви записуєте риси і властивості особистості, яких ви хочете набути «Я»-ідеальне.

3.На основі таблиці зробіть про себе такі висновки:

- чи задоволені ви своїми особистісними якостями;

- які особистісні якості у вас не розвинені як у представника жіночої/ чоловічої статі;

- які з перерахованих якостей заважають вам у стосунках з іншими людьми;

- які з перерахованих якостей допомагають вам у стосунках з іншими людьми;

- який ви тип особистості: морально-вольовий, аморально-вольовий чи «нейтральний»;

- якою ви вважаєте себе людиною – творчою чи нетворчою?

Риси та характеристики моєї особистості

Ті, яких я хочу позбутися

Ті, які мені подобаються

Ті, які я хочу додатково набути Я-ідеальне

  

 

 

 

 Тема. Соціалізація особистості. Соціальні групи і міжособистісні стосунки в групі

 

План

  1.    Поняття про соціалізацію особистості.

 2.    Стадії та сфери соціалізації.

 3.    Поняття про соціальну групу. Склад та структура групи.

 4.    Класифікація груп.

 5.    Рівні розвитку груп.

 

     1.    Поняття про соціалізацію особистості

   

       Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

 

  У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття «Ми» і почуття «Я». «Ми», позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.

 

   Інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).

 

 Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

 

   Соціальна адаптація (лат. adaptatio – пристосовувати) – пристосування індивіда до умов суспільного середовища.

 

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

 

     Інтеріорізація (лат. interior – внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я».

      Можна виділити два аспекти соціалізації:

 -   типізацію – формування у особистості типових для певної соціальної групи властивостей особистості, еталонів, норм поведінки;

 -    індивідуалізацію – підсумок соціалізації, набуття людиною індивідуальних, відмінних рис.

    Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

  

2.  Стадії та сфери соціалізації

  Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість.

 У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності.

 У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного.

 Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

 

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій.

 

Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

 

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії.

 

Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і після трудову стадії соціалізації (соціологічний підхід).

 

- дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання;

 

-трудова стадія соціалізації пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду.

 

-після трудова стадія соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку.

 

  3.   Поняття про соціальну групу. Склад та структура групи

  Соціальна група — відносно стійка сукупність людей, пов'язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових форм діяльності.

 Поняття «соціальна група» в основному позначає функціонування певного угруповання, товариства, об'єднаних спільними цілями людей.

 Функції групи

 Інструментальна функція групи  полягає в здійсненні тієї чи іншої  спільної діяльності людей. Конвеєрна бригада, підрозділ рятівників, футбольна команда, хореографічний ансамбль – все це зразки груп, що виконують інструментальну роль у суспільстві. Вони називаються також групами, орієнтованими на задачу. Участь у таких групах, як правило, забезпечує людині матеріальні засоби у житті, дає можливість до самореалізації.

 

Експресивна функція групи  полягає в задоволенні потреб людей в схваленні, повазі і довірі. Цю роль часто виконують первинні і неформальні групи. Будучи їх членом, індивід отримує задоволення  від спілкування з психологічно близькими йому людьми – рідними і друзями.

 

Функція підтримки  групи проявляється у тому, що люди прагнуть  до об’єднання у складних для них ситуаціях. Вони шукають психологічної підтримки у групі , щоб послабити неприємні почуття.

 

Параметри, що характеризують групу як цілісність

 

 До них відносять:

 

·       склад групи (чисельність, характеристика членів групи);

 

· структура групи структура керівництва та підлеглості, структура міжособистісних стосунків);

 

· групові процеси (керівництво, лідерство, вироблення групових норм, конфлікти, тобто все, що відбувається з групою і в групі протягом її існування);

 

·   групові норми (певні правила, що встановлені, відпрацьовані та прийняті групою).

 

   Іноді групові норми усвідомлюються після їх порушення. Такими нормами найчастіше бувають, неофіційні правила, котрих дотримуються у групі. Правила поведінки можуть бути і чітко визначені, формально затверджені.   Норми є координуючими елементами, основою соціального контролю у групі, сприяють її виживанню.

 Структура групи

 Фундаментальним елементом соціальної структури є соціальний статус, який визначає місце особи в групі та суспільстві. Саме з допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах. Мама, дитина, священик, президент, машиніст — усе це є статуси. Знаючи статус особи, розуміємо — хто перед нами і чого від нього очікувати.

 

Поняття «статус» прийшло в соціологію з латинської мови. Цим словом у Стародавньому Римі позначали правовий стан особи.

 

У наш час під поняттям «статус» розуміють соціальне становище людини у суспільстві.

 

Соціальне становище – поняття набагато ширше, адже цим поняттям охоплюється і економічне становище людини (заможний рантьє, низькооплачуваний працівник), і його професійне становище (лікар, шофер), і політичне становище (член демократичної партії, безпартійний), і демографічні особливості людини (вік, стать).

 

Статус – це позиція людини у соціальному просторі. Кожна людина має багато статусів, оскільки є членом багатьох груп (син, студент, юнак, читач бібліотеки, споживач та ін.). Але в статусному наборі обов'язково виділяється головний. Для чоловіків він найчастіше (але не обов'язково!) є пов'язаний із місцем роботи (директор, президент, шофер), а для жінок — із сім'єю (мама, дружина). Часто домінуючим статусом є вік, який визначає очікувану поведінку його носіїв і ймовірну реакцію інших (уявіть собі, наприклад, що дідусь починає себе поводити як підліток і якою буде реакція оточуючих на такий стиль поведінки).

 

Наступним поняттям, що характеризує психологічну структуру групи є роль.

 

Роль – це нормативно заданий зразок поведінки, що очікують від людини, яка займає ту чи іншу позицію у групі (роль старости, профорга і т. д.). Коли людина входе в свою роль, тоді вона звикає до неї і поводить себе у відповідності до неї, і члени групи чекають від неї саме тієї поведінки, яка співвідноситься з цією роллю.

 

4.    Класифікація груп

 

 З огляду на чисельність (за розміром, кількісним складом) соціальні групи поділяють на

 

-      малі – це добре знайомі між собою люди, які об'єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім'я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів. Від 2 до 30 осіб). У малих групах кожен її член може безпосередньо контактувати з будь-яким іншим членом тієї самої групи; зокрема, він завжди може зреагувати на поведінку кожного із її членів, і, в свою чергу, спостерігати, як реагує на його поведінку кожен член групи. Таким чином, у малій групі існує постійно діюча система прямого й зворотного зв'язку між усіма її членами.

 

-      середні – це такі групи, у яких кожен член може знати кожну іншу людину, що входить у групу, але не може відстежити реакцію кожного з них на окремий елемент своєї поведінки, оскільки для цього група є занадто великою (наприклад, студенти факультету, робітники цеху тощо).

 

-      великі – це такі групи, у яких окремі їх члени можуть не бути особисто знайомі один з одним (мешканці Львова, українці). Це багатотисячні групи людей, що розсіяні на великих просторах і для яких властиві опосередковані соціальні взаємодії (класові, територіальні, етнічні спільноти).

 

Великі та малі групи можуть бути реальними, умовними та референтними.

 

Реальні групи - це об'єднання людей на ґрунті реальних відносин – ділових або особистих. Так, реальною групою є учнівський клас, сім'я, товариство друзів тощо.

 

Умовна група об'єднує людей за якоюсь умовною ознакою – віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не мають між собою реальних відносин та зв'язків і навіть можуть не знати один одного. Прикладами умовних груп є підлітки (всі діти віком 10-15 років), символічна збірна команда світу з футболу, тощо.

 

Референтна (еталонна) група – це реально існуюча або уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки.

 

Людина може бути членом групи, яка водночас є для неї референтною. За цих умов гармонізуються відносини з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.

 

Референтна група іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої групи. Тоді еталоном для неї є інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньо колективних відносинах, ускладнювати взаємини між членами групи. Якщо в людини кілька референтних груп, це зумовлює виникнення внутрішнього конфлікту.

 

Формальні групи – мають соціально значущі цілі діяльності, юридично зафіксований статус, нормативно визначена структура). Формальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові відносини між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного і регулюються певним розпорядником.

 

Неформальні групи –  не має юридично зафіксованого статусу. Вона виникає на основі єдиної спрямованості психологічної мотивації – симпатії, зближення поглядів, переконань, визнання авторитетності, компетентності окремих осіб у конкретних видах діяльності, певних захоплень у вільний час. Такими є, наприклад, різні молодіжні об'єднання (рокери, панки та ін.), асоціальні групи (злодії, наркомани).

 

 5.     Рівень розвитку груп

 

 Залежно від змісту спільної діяльності, її ціннісної орієнтації, мети і принципів, від внутрішньої згуртованості у психології прийнято розрізняти такі групи:

 

Перший етап. Номінальна група. Це початок формування групи, перші кроки її соціально-психологічного розвитку. Номінальна група являє собою лише формальне об’єднання один з одним раніше незнайомих людей. Мету функціонування такої групи точніше назвати не спільною, а однаковою, бо для її досягнення, зазвичай, не вимагається тісної інтеграції та взаємодії. Тут відбувається знайомство людей, виникають симпатії та антипатії, відбувається первинний розподіл обов’язків у спільній діяльності. На цьому етапі група може знаходитись від 2-3 днів до декількох місяців.

 

Другий етап. Група-асоціація. Група має загальну мету, офіційну структуру, але не діє як єдине ціле. З’являються визнані лідери і стабільний актив. Діяльність такої групи нестабільна по цілям і ефективності. Виконуються ті справи, які цікавлять всіх, не вимагають від учасників особливих зусиль. В інших випадках приймають участь лише активісти.

 

Третій етап. Група-кооперація. Така група відрізняється усталеною структурою, високим рівнем підготовленості до вирішення необхідних завдань, співпрацею. В такій групі ініціативний, визнаний і авторитетний актив, який здатен напружено працювати і вести за собою всю групу, але тує чітко виражений пасив.

 

Четвертий етап. Група-автономія. На цьому етапі групу відрізняє достатньо високий рівень розвитку за багатьма показникам, особливо за психологічною єдністю. Для такої групи характерна внутрішня згуртованість, відсутність угрупувань за симпатіями та антипатіями та поділ групи на хлопчиків та дівчаток.  Така група відрізняється високою соціальною активністю і ініціативністю.

 

П’ятий етап. Колектив. Група, в якій міжособистісні стосунки опосередковуються суспільно цінним і особистісно-значущим змістом спільної діяльності. Він є найвищим рівнем розвитку групи, бо в ньому, крім характерної для попередніх трьох видів груп ознаки (особистісна значущість діяльності), з'являється нова — суспільна цінність діяльності. Колектив є ідеальною з погляду суспільства спільнотою. Тому будь-яке суспільство прагне відтворити себе в колективах, які боролися б за втілення його ідеалів і цінностей.

 

Отже, слід з'ясувати, які засоби і методи посилюють згуртованість колективу. Передусім, це виховання, що дає змогу досягти відповідності орієнтації членів колективу на певні цінності, мету та завдання, які люди виконують. Успішність такого виховання посилює те, що організація спільної діяльності, реалізація мети досягаються за умови чіткої взаємодії і взаємодопомоги, які правильно регулюють міжособистісні відносини в колективі.

 

Вирішальним чинником для посилення згуртованості колективу є підвищення змістовності і спрямованості внутрішнього життя колективу, яке має значно виходити за межі особистісних інтересів і зосереджуватися на найважливіших напрямах суспільного життя і його інтересів. У структурі утворених груп чітко виявляється ієрархія статусів їх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них входять до складу підгрупи лідерів.

 

Лідер – це особистість, що користується визнанням та авторитетом групи і за якою група визнає право приймати рішення про дії у важливих ситуаціях, бути організатором діяльності групи і регулювати відносили в групі. Кожен колектив завжди має свого лідера, організатора.

 

У групах людей, крім офіційного керівництва, є ще і неофіційний лідер.

 

Справжнім лідером колективу є той, хто завдяки своїм особистісним якостям виявляє переважний вплив на інших, вирішуючи виробничі завдання. Такий лідер чітко усвідомлює обсяг завдань на найближче і най віддаленіше майбутнє, бачить шляхи їх оптимального вирішення і працює на більш високому рівні порівняно з іншими членами команди.

 

 

 Завдання до теми «Соціалізація особистості»

Завдання № 1.

«Продовж речення»

1.    Відносно стійка сукупність людей, пов’язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємовпливів, спільною діяльністю…..

 

2.    Все, що відбувається з групою протягом її існування – керівництво, лідерство, конфлікти, вироблення норм….

 

3.    Певні правила, що встановлені, відпрацьовані та прийняті групою….

 

4.    Місце (позиція) особи в суспільному просторі….

 

5.    Нормативно заданий зразок поведінки, що очікують від людини, яка займає ту чи іншу позицію в групі….

 

6.    Добре знайомі між собою люди, об’єднані спільними цілями, інтересами, які постійно взаємодіють між собою, утворюють ….. групу

 

7.    Групи, у яких окремі їх члени можуть особисто не бути знайомі один з одним…

 

8.     Групи, у яких кожен член може знати кожну іншу людину, але не може відстежити реакцію кожного з них на окремий елемент своєї поведінки…

 

9.    Об’єднання людей на ґрунті реальних відносин (ділових або особистих)…

 

10.  Група, яка не має юридично зафіксованого статусу, виникає на основі симпатії, зближення поглядів…

 

Завдання № 2.

 

Поміркуйте та дайте письмову відповідь на питання: як інститути соціалізації (сім’я, дошкільна установа, ЗМІ впливають на соціалізацію особистості). З’ясуйте позитивний та негативний вплив цих інститутів.

Завдання №3.

Знайти методи  вивчення міжособистісних стосунків у групі. Законспектувати в зошити для лекційних робіт (метод «Соціометрія», метод «Референтометрія»).

 

Завдання № 4.

Підготувати інформаційне повідомлення «Рівні розвитку групи» за А. М. Лутошкіним. Визначити на якому етапі розвитку знаходиться ваша група за цією класифікацією рівнів груп.

 

Завдання № 5.

Скласти поради для наставника групи по згуртуванню студентської групи.

 

Завдання  № 6.

Опрацюйте матеріал «Лідерство та керівництво» за посиланням https://web.posibnyky.vntu.edu.ua/icgn/3prishak_psihologiya_ch1/133.html. З’ясуйте, чи однаковими за значенням є поняття «лідер»  та «керівник».

Заповніть таблицю:

 

Стиль  керівництва та його характеристика 

Переваги стилю

Недоліки стилю

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Тема. Спілкування

План

1.     Поняття про спілкування. Соціальна природа спілкування. Функції спілкування.

2.     Види спілкування.

3.     Вербальна та невербальна комунікація.

4.     Механізми міжособистісного сприймання і розуміння

5.     Мовлення, його функції. Види мовлення.

 

Література

1.  Гамезо М. В., Домашенко И. А. Атлас по психологии: Информ.-метод, пособие курсу «Психология человека». – М. : Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

2.  Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця : Нова книга, 2004. – 704 с.

3.  Загальна психологія : Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К. : Либідь, 2005. – 464 с.

  

1.    Поняття про спілкування. Соціальна природа спілкування. Функції спілкування

 

    Спілкування – важлива духовна потреба людини як суспільної істоти. Потреба людини в спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії в процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

     Спілкування – явище глибоко соціальне.

Соціальна природа спілкування виявляється в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб'єкти спілкування постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється в змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених упродовж всього історичного розвитку видах спілкування.

    За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об'єктивні та суб'єктивні їх вияви. Спілкування між людьми має місце при передаванні знань, досвіду, коли формуються різноманітні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування – це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.

   Особливість спілкування – в його нерозривному зв'язку з діяльністю. Діяльність є головним середовищем і необхідною умовою виникнення і розвитку контактів між людьми, передавання потрібної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.

      Змістом спілкування завжди є інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад роз'яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів, інформування про події, що відбуваються, обґрунтування певних положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засобом передавання умінь і навичок.

  За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину можна навчити виконувати певну діяльність. Саме так опановуються професійні навички, фізичні та будь-які інші дії.

Змістом спілкування є знання, уміння та навички – зміст свідомості людини.

Реальні контакти між людьми, впродовж яких вони безпосередньо сприймають один одного, створюють середовище для об'єктивного виявлення особливостей їх поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість людини для людини, виявляються людські симпатії та антипатії.

Художня література дає безліч прикладів того, якої глибини і різноманіття психологічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проникнення у внутрішній світ людини, в її почуття через зовнішні вияви. Іноді виразний погляд або жест можуть нести інформацію значно більшу, ніж вимовлене слово.

     Важливий вплив на характер спілкування справляють взаємини, що склалися між членами контактної групи. Від того, які склалися взаємостосунки, залежить уся система спілкування конкретної особистості, її манери, колорит, засоби, що використовуються

      Функції спілкування

Мова йде про підхід, що виділяє три основні класи таких функцій: інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює все, що має відношення до передачі та прийому інформації людиною. Йдеться не лише про готову інформацію, а також й про інформацію, яка створюється.

Регулятивно-комунікативна функція спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів спілкування. З цією функцією пов'язані і способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування, зараження, тощо.

Афективно-комунікативна функція спілкування відноситься до емоційної сфери особистості, визначає її ставлення до явищ навколишнього світу.

 

 2.     Види спілкування

 

 Залежно від контингенту учасників можна виокремити міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове спілкування.

    Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

 Особистісно-групове спілкування має місце тоді, коли одного із співрозмовників представляє особистість, а другого – група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з колективом підлеглих, оратора з аудиторією.

    Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільностей, кожна з яких обстоює свою позицію, прагне до реалізації своїх цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу.

  У разі можливих гострих суперечностей в обговорюваному питанні може виникнути міжгруповий конфлікт. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, обираючи для цього засоби, які найповніше відображають колективну позицію.

   Спілкування може відбуватись як взаємодія людей, між якими встановлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти і використовують для цієї мети всі наявні в них засоби. Таке спілкування характеризується як безпосереднє.

   У безпосередньому спілкуванні функціонує багато каналів зворотного зв'язку, що інформують співрозмовників про міру ефективності спілкування.

   Опосередковане спілкування – це комунікація, в яку включена проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ.

  Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), адресованим іншій людині, або посередником. Міра опосередкування у спілкуванні може бути різною, залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієї мети.

   Довготривале спілкування – це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування. Тривалість комунікативних зв’язків визначається цілями спілкування, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперують співрозмовники. Спілкування вважається завершеним, коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

  При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається нерозкритим до завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об’єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз’єднаність людей) або проблеми щодо засобів зв’язку та стосовно інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб’єктивних причин належать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування. Залежно від ситуації, характеру та цілей спілкування його класифікують також за іншими критеріями.

 

3.  Вербальна та невербальна комунікація

 

  Вербальна комунікація

Комунікативна взаємодія людей відбувається пере­важно у вербальній (словесній) формі – в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є актом комунікації. Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, пев­ну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (пока­рання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність групової діяльності. Без застосування комунікативних кате­горій «схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка коор­динація спільної діяльності.

Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – рито­рика, викладається спеціальна дисципліна – ораторське мис­тецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування вели­ка увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато людей.  І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу замовкла» то це ще не означає, що вона слухає.

Слухання – активний про­цес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналі­зуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування.

Невербальна комунікація

Комунікаційний процес реалізується за допомогою певних засобів - знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити невербальне та вербальне спілкування.

Невербальне спілкування відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу міміки, жестів, інтонації оцінити правильність, щирість мовної інформації. Для розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне навчання.

Невербальні засоби передання інформації людина освоює раніше, ніж вербальні. Немовля починає розрізняти емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контактах з незнайомими перше враження виникає саме завдяки засобам невербального спілкування (візуальний контакт, експресія, емпатія – здатність до співпереживання).

Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію, є міжособистісний простір – дистанція, яка неусвідомлено встановлюється в процесі безпосереднього спілкування між людьми. Чим тісніші стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як і віддалена, дистанція негативно відбивається па ефекті спілкування. «Найближче» спілкуються близькі знайомі, родичі. Збільшення міжособистісного простору може викликати неприємні почуття. Зацікавлені один в одному співрозмовники зменшують дистанцію спілкування, психічно тривожні намагаються збільшити відстань.

Жінки схильні перебувати дещо ближче до співрозмовника, ніж чоловіки.

У психології виділяють чотири дистанції спілкування:

- Інтимна (від 0 до 0,5 метра). На ній спілкуються люди, зв'язані, як правило, близькими довірчими відносинами. Інформація передається тихим і спокійним голосом. Багато чого передається за допомогою жестів, поглядів, міміки.

- Міжособистісна (від 0,5 до 1,2 метри). На ній здійснюється спілкування між друзями).

- Соціальна (від 1,2 до 3,7 метри). Використовується для ділового спілкування, причому чим більше відстань між партнерами, тим більше офіційні їхні відносини.

- Публічна (більш 3,7 метрів). Характеризується виступом перед аудиторією. При такім спілкуванні людина повинна стежити за мовою, за правильністю побудови фраз.

Міжособистісний простір впливає на візуальний контакт (контакт очима). Найінформативніший елемент зовнішнього вигляду людини – обличчя. Тому візуальний контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні. Фіксація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але пильний тривалий погляд на людину викликає в неї відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. Взаємний візуальний контакт легше підтримувати, обговорюючи приємні питання. З того, як люди дивляться один на одного, можна з'ясувати, які між ними стосунки. Ми схильні довше дивитися на тих, ким захоплюємося, уникаємо погляду в ситуації суперництва. Підтримання візуального контакту допомагає партнеру відчути ставлення до нього співрозмовника. Погляд може регулювати розмову. Коли один з учасників діалогу закінчує говорити, то він дивиться на співрозмовника, очікуючи на продовження бесіди.

Під час спілкування інформативну функцію виконують експресивні реакції (від лат. expressio – виразність). До них належать: міміка, пантоміміка, жести, інтонація голосу. Вони характеризують інтенсивність вияву переживань людини. Характерною ознакою міміки (експресивних рухів м'язів обличчя) є її універсальність та специфічність для вираження різних емоцій. Інтерпретація емоцій пов'язана з подвійною природою міміки. З одного боку, міміка зумовлена природженими факторами відображення універсальних емоцій на обличчі, таких як жах, радість, біль. Вони зрозумілі людям різних культур.

З іншого – міміка залежить від особливостей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів. Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних реакціях, зумовлюють певну форму їх протікання. Посмішка означає позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою скорботи, одначе форма вияву цих реакцій – коли, як довго слід посміхатися чи плакати – залежить від національних, соціокультурних особливостей. Позитивні емоції досить рівномірно відбиваються на обох боках обличчя, негативні емоції – чіткіше на лівому боці. Найбільш експресивними є губи людини, її брови, рухи м'язів у нижній частині обличчя.

Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів, пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, зосередити увагу співрозмовника, виразити своє емоційне ставлення до інформації, яку вона передає. Набір жестів, котрі застосовує людина у спілкуванні, дуже різноманітний. Загальні з них такі:

·     комунікативні жести – замінюють мовлення у спілкуванні й можуть уживатися самостійно: привітання та прощання; погрози, привертання уваги, запрошення, заборони; стверджувальні, запитувальні, заперечувальні, подячні; брутальні й дратівні;

·     підкреслюючі жести – супроводжують мовлення людини й посилюють мовний контекст;

·     модальні жести – виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до ситуації. До них належать жести невпевненості, страждання, роздумів, зосередженості, розпачу, відрази, здивування, незадоволення тощо.

Аналіз засобів невербальної комунікації дає змогу виявити такий аспект комунікативного процесу, як наміри його учасників. Бони справляють суттєвий вплив на характер міжособистісних стосунків.

 

4.     Механізми міжособистісного сприймання і розуміння

 

  Особливості та результати взаємодії між людьми значною мірою залежать від того, як вони сприймають, розуміють, відтворюють та інтерпретують поведінку одне одного, оцінюють можливості інших учасників спілкування та власні. Процес взаємодії супроводжується взаєморозумінням чи непорозумінням, здатністю чи нездатністю прогнозувати поведінку партнера по спілкуванню. Оскільки людина є істотою соціальною, то і її пізнавальна діяльність реалізується в соціальному контексті.

Сприймання людьми одне одного у процесі спілкування, формування враження є вихідною передумовою їх пізнання. Таке сприймання — набагато активніший процес, ніж сприймання людиною інших об'єктів світу, оскільки воно особливо активізує розумові, вольові, емоційні процеси, частіше спонукає до дії, осмислення себе та інших, нових знань.   Безпосередньо цей процес починається із відображення зовнішності. Спостерігач оцінює зовнішні ознаки і робить умовисновки (іноді несвідомо) про внутрішні психологічні властивості партнера по взаємодії. За одними ознаками робиться висновок про расову і національну належність людини, за іншими — про стать, вік, соціальну належність, рівень культурного розвитку, ще за іншими — про характерологічні особливості, здібності, спроможності до конкретної справи. Взаємне сприймання ставить до учасників взаємодії високі вимоги, пов'язані з поглибленим інтелектуальним аналізом. За дефіциту часу та інтенсивного розвитку комунікативної інформації партнери по спілкуванню змушені поповнювати нестачу даних і знань про іншого інформацією, почерпнутою разом із першим враженням. Проте воно може частково й цілком не збігатися з подальшими уявленнями про людину. Перше враження є складним психологічним феноменом, в якому поєднуються чуттєвий, логічний та емоційний компоненти. Йому притаманні емоційне ставлення та більш чи менш усвідомлювані й узагальнені оцінні судження. Залежить воно від досвіду спілкування; зовнішнього вигляду, поведінки людини, за якою спостерігають; ситуації, в якій відбувається її пізнання; особистісних якостей того, хто спостерігає, та ін.   Загальну особистісну сутність людини встановлюють шляхом інтерпретації елементів її зовнішності, поведінки, вчинків. Під час спілкування її образ є результатом взаємодії та комунікації, перебираючи на себе функції регулятора спілкування. При цьому людина розкривається партнерові як особистість з індивідуальними характерологічними рисами, емоційними, вольовими, інтелектуальними властивостями, поведінковими можливостями. У розкритті цих властивостей і полягає міжособистісне розуміння. Отже, вступаючи у міжособистісні відносини, особистість повинна намагатися розуміти людей, емоційно реагувати на їх психічні стани: співчувати, співпереживати, разом радіти і сумувати, обирати адекватні способи звернень, впливів. Поняття “розуміння” виражає здатність людини пізнати суттєве, істотне в іншій людині, розкрити його у зв'язках і відношеннях з іншими особистостями.

Для отримання інформації про людину можна використовувати тести, хоча тестів для вимірювання всіх характеристик людини не існує. Тому їх не можна вважати єдиним інструментом дослідження особистості. Це стосується й експертних оцінок. Підвищенню точності сприймання іншої людини сприяє зворотний зв'язок, який допомагає скоригувати образ і спрогнозувати її поведінку.

Ідентифікація. Одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе з нею, що відіграє важливу роль у спілкуванні і взаємодії.

Ідентифікація (лат. identicus – тотожний) – процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, основою якого є емоційний зв'язок; набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків; копіювання суб'єктом думок, почуттів, дій іншої людини, яка є моделлю.

Емпатія. Цей механізм, реалізуючись як емоційний відгук на проблеми іншого, тісно пов'язаний з ідентифікацією. Емпатія в соціально-психологічному контексті є основною навичкою, яка набувається у процесі соціалізації і передбачає здатність приймати соціальні ролі й установки інших, уявляти себе у соціальній позиції іншого і передбачати його реакції.

Егоцентризм (лат. ego – я і centrum) – зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як суб'єкта взаємодії та самодостатню особистість.

Рефлексія (лат. reflexio – звернення назад, самопізнання) – усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану.

Рефлексія засвідчує перехід від повного включення самосвідомості в діяльність, до формування нового ставлення суб'єкта не лише до діяльності, а й до себе в цій діяльності.

Стереотипізація (грец. stereos – твердий і typos – відбиток) – процес формування враження про людину на основі вироблених стереотипів; віднесення соціальних об'єктів або форм взаємодії до відомих чи таких, що здаються відомими, явищ, приписування їм знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування.

Сукупність якостей, котрі людина приписує іншій людині, називають оцінними стереотипами. Найчастіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для індивіда. Можливо, у зв'язку з недостатньою усвідомленістю стереотипи утверджуються як стійкі еталони, владарюючи над людьми. Формуються вони як наслідок недостатньої поінформованості, результат узагальнення особистістю власного досвіду, доповненого відомостями, отриманими з книг, кінофільмів, висловлюваннями інших людей. Стереотип допомагає швидко і досить надійно спрощувати, оформлювати у певні категорії та еталони соціальне оточення людини, легше його розуміти і прогнозувати.

 

 

                                       

 Тема. Мовлення

План

1.     Поняття про мовлення

2.     Види мовлення

3.     Розвиток мовлення

 

Література

1.  Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. – К. : Либідь, 1991. – 256 с.

2.  Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. – К. : Рад. школа, 1996. – 192 с.

3.  Загальна психологія: Навчальний посібник / О. Скрипченко, Л.Долинська, З. Огороднійчук, Т. Зелінська, Т. Лисянська, Н. Співак, Н. Зубалій, І. Булах, О. Артемчук, Л. Зінченко, В. Власенко, О. Ільїн, Н. Абрамян, О. Гоголь. – К. : АПН, 2002. – 464 с.

 

  1.                Поняття про мовлення

 

Здатність до засвоєння й передачі досвіду за допомогою мови – визначальна характеристика людини як істоти розумної. Кожен із людської спільноти по-своєму розвиває власні мовні здібності, розмовляє своєю «власною мовою», оскільки вона невіддільна від свідомості особистості, її ментальної дійсності.

Мова – це система словесних знаків. Вона охоплює слова з їх значенням і граматику – набір правил, за якими будується речення.

Процес практичного використання мови для спілкування називається мовленням.

Мовлення – вербальна комунікація, засобом якої є слова. Мова явище соціальне, вона є виявом національної свідомості й культури кожного народу.  Слово, речення та текст розглядаються і як основні знаки мови.

Мова виконує такі функції:

-         номінативну (позначення),

-         передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду,

-         комунікативну.

Окрім мовних знаків, у психології виокремлюють ще й метамовні невербальні знаки, які використовуються в процесі комунікації, у мовному спілкуванні, а відтак і в процесі мовлення. Вони не тотожні зі знаками мови, оскільки відрізняються від них за своєю природою. До таких невербальних знаків відносять: жести, міміку, пантоміміку («мова тіла»), змістові паузи та голосове інтонування.

Мовлення – це історична форма спілкування людей засобами мови. Мовленнєве спілкування здійснюється за правилами конкретної мови, носієм якої є людина.

Мовлення – явище психічне. Воно завжди індивідуальне й суб’єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об’єктивної реальності.

Мовленнєва діяльність є інтелектуальним видом діяльності.

Предметом мовленнєвої діяльності є думка – мислене відображення у свідомості людини того чи іншого фрагмента довкілля.

О. Леонтьєв мовленнєву діяльність визначав як процес використання мови для спілкування.

Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. У процесі мовлення беруть участь багато функціональних структур кори півкуль великого мозку, але окремі її ділянки відіграють найістотнішу роль у виконання цієї функції, тому їх називають мовними аналізаторами, або центрами мови. Мовна функція виконується, як правило, лівою півкулею великого мозку. Лише у 30% людей з домінуючою лівою рукою вона здійснюється правою півкулею. А зони кори, що контролюють артикуляцію, локалізуються в обох півкулях великого мозку.

Функції мовлення:

1.  Збереження і передавання суспільно-історичного досвіду.

2.  Комунікативна (здійснення процесу спілкування між людьми).

Мова носить рефлекторний характер.

Мовленнєва діяльність – це мовленнєво-мислительна діяльність, детермінована науковою концепцією взаємозв’язку мислення і мовлення.

 

 

2. Види мовлення

 

За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного і писемного мовлення.

Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидами є діалог і монолог.

Діалог – найпростіший вид усного мовлення. Він розгортається як розмова між двома чи кількома особами. Це мовлення не планують. Кожна вимовлена фраза є відповіддю на репліку співрозмовника. Особливості цього мовлення залежать від рівня взаємовідносин і взаєморозуміння між партнерами. Діалог є скороченим мовленням. У ньому широко використовують немовні засоби, оскільки предмет розмови відомий співрозмовникам. Значний вплив на його зміст мають особливості ситуації (контекст).

Монолог – мовлення однієї людини у формі розповіді, доповіді, лекції. Зміст повідомлення планується заздалегідь. Монолог може відбуватися перед аудиторією і без неї. Монологічне мовлення без слухачів, глядачів є складнішим, бо в такому разі в мовця немає інформації про те, як сприймає повідомлення аудиторія. Монологічне мовлення вимагає ретельного добирання слів, чіткої побудови речень, строгої логіки та композиційної завершеності. На відміну від діалогу монолог потребує спеціальної підготовки.

Писемне мовлення – процес спілкуватися з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів.

Воно сформувалося значно пізніше за усне, внаслідок потреби в спілкуванні людей, що перебувають на відстані і рознесені в часі. Писемне мовлення виникло з піктографії (малюнкового письма) і кіпу (вузликового письма). Писемне мовлення є найзручнішим і найдосконалішим засобом передавання нагромадженого досвіду наступним поколінням. Тому до нього висувають  особливі вимоги. Оскільки читач сприйматиме написаний текст пізніше (можливо, через століття), то писемне повідомлення повинно бути розгорнутим, а думки в ньому викладені чітко, точно, логічно.

Внутрішнє мовлення є видозміною зовнішнього. Складність людської діяльності породжує потребу заздалегідь усно чи письмово її спланувати, вибудувати її зміст у голові. Внутрішнє мовлення є засобом внутрішньої підготовки до діяльності, механізмом мовного мислення. Оскільки людині відомий предмет її думки, внутрішнє мовлення дуже скорочене, в ньому рідко використовують іменники.

Змістовий аспект спілкування реалізується за допомогою певних засобів –знакових систем. Основним засобом спілкування у людському суспільстві є мова. Оскільки будь-яке повідомлення не залишає людину байдужою, то в спілкування завжди включені емоції. Емоційне ставлення, що супроводжує мовленнєві висловлювання,  утворює особливий, невербальний аспект обміну інформацією — невербальну комунікацію.

 

 3.     Розвиток мовлення

 

Підґрунтям теорії розвитку мовленнєвої діяльності стало концептуальне положення В. Гумбольдта: «Засвоєння дітьми мови не є пристосування слів, їх складання в пам’яті і оживлення з допомогою мовлення, однак є розвитком мовної здатності з віком і вправлянням».

Процес формування мовленнєвої діяльності (і відповідно засвоєння системи рідної мови) поділяється на низку послідовних періодів чи стадій:

1) підготовчий (з моменту народження до року);

2) переддошкільний (1-3 роки);

3) дошкільний (3-7 років);

4) шкільний (7-17 років).

Розвиток мовлення дітей до трьох років у свою чергу поділяється на три основні етапи: домовленнєвий (гуління та лепетання), етап первинного засвоєння мови (дограматичний), етап засвоєння граматики.

Словник дітей становить:

-         1,5 р. – 30-50 слів;

-         2 р. – 80-100 слів;

-         3 р. – 300-400 слів.

Перехід зовнішнього мовлення у внутрішнє відбувається у 4-5 років.

Дошкільний етап характеризується найінтенсивнішим мовленнєвим розвитком дитини. Нерідко спостерігається якісне збільшення словникового запасу: дитина починає вживати всі частини мови; поступово формуються навички словотворення. У цей час дитина переходить до використання структури складних речень, мовленнєві висловлювання будує з використанням сполучників та сполучних слів. Активний словник дитини до завершення даного періоду нараховує 3-4 тис. слів.

У шкільному періоді мовленнєвого розвитку дітей продовжується удосконалення зв’язного мовлення. Діти свідомо засвоюють граматичні правила оформлення вільних висловлювань, повністю засвоюють звуковий аналіз та синтез. На цьому етапі формується писемне мовлення.

Таким чином, розвиток мовлення дитини – це складний багатогранний і досить тривалий процес.

       Виконайте завдання до теми "Спілкування"

1. Форма активності людини, що проявляється у встановленні контактів між людьми, у результаті якого здійснюється вплив однієї людини на іншу, сприйняття іншої людини, обмін інформацією та взаємодія – _________________________________________

2.Спілкування, що здійснюється за допомогою мови та мовлення – ___________________________

3.Спілкування, що здійснюється за допомогою міміки, жестів, пантоміміки – ______________________

4. Соціальне положення особистості у соціальному просторі, її своєрідна соціальна "вага", що визначає її права, обов'язки та привілеї у соціумі – _____________________

5.Поведінка, очікувана від того, хто має певний соціальний статус – __________________________

6. Цей вид мовлення розгортається як розмова між двома чи кількома особами. Це мовлення не планують. В ньому широко використовують невербальні засоби комунікації. Це _________________

7.Процес спілкування з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів. Це ________________________ мовлення.

8.Вид мовлення, який є засобом внутрішньої підготовки до діяльності __________________________

9.  Функція спілкування, яка охоплює все, що має відношення до передачі і прийому інформації:

а) регулятивно-комунікативна;

б) афективно-комунікативна;

в) інформаційно-комунікативна.

10. Спілкування, характерне для первинних груп, у яких всі члени підтримують між собою безпосередні контакти:

а) між групове спілкування;

б) особистісно-групове спілкування;

в) міжособистісне спілкування;

г) опосередковане спілкування.

11. Комунікація, в яку включена проміжна ланка (третя особа), технічний засіб або матеріальна річ ________________________________________________

12.Спілкування, при якому зміст теми розмови залишається нерозкритим _________________________

13. Спілкування, яке передбачає участь у цьому процесі двох спільностей, кожна з яких обстоює свою позицію , або ж групи намагаються досягти консенсусу:

а) міжособистісне спілкування;

б) між групове спілкування;

в) невербальне спілкування;

г) безпосереднє спілкування.

14. Функція спілкування, що визначає емоційне ставлення особистості до явищ навколишнього світу _______________________________________________________________

15.Дистанція, яка не усвідомлено встановлюється між людьми _______________________________

16.Дистанція, більша ніж 3, 7 м, характеризується виступом перед аудиторією ___________________

17.Дистанція близько 0, 5 м, на якій спілкуються люди, пов’язані довірливими стосунками __________

18. Жести, що замінюють мовлення у спілкуванні:

а) підкреслюючі;

б) модальні;

в)комунікативні;

19. Жести, що посилюють мовний контекст ______________________________________________

20. Жести розпачу, здивування, відрази, незадоволення відносяться до:

а) комунікативних;

б)модальних;

в) підкреслюючих.

                                                            

                                                               Додаткові завдання до теми

       1.     Складіть правила, які допоможуть вам спілкуватися продуктивно з іншими людьми.

      2.   Продовжити речення:

-         Цей вид мовлення розгортається як розмова між двома чи кількома особами. Це мовлення не планують. В ньому широко використовують невербальні засоби комунікації. Це ……….

-         Процес спілкування з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів. Це …… мовлення.

-         Вид мовлення, який є засобом внутрішньої підготовки до діяльності…….

 

 3.  Які поради можна дати студентам що до розвитку зв’язного мовлення?

 

Тема. Психологічний аналіз діяльності, її структура

План

1.Поняття про діяльність як активність особистості.

2.Єдність діяльності і свідомості. Діяльність як умова розвитку особистості.

3.Структура діяльності. Етапи протікання діяльності.

4.Основні види діяльності: гра, навчання, праця та їх характеристика.

 

Література

1.  Макарова Л.Л., Синельніков В.М. Загальна психологія. – К. 2005

2. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія. – К. 2000

3. Савчин М.В.  Загальна психологія. К. – 2011

4. Скрипченко О.В., Долинська Л.В. та ін. Загальна психологія. – К., 2005

 

1.  Поняття про діяльність як активність особистості

 

Людині притаманні різні види активності: діяльність, спілкування, пізнання, самопізнання, вихід за межі свого Я.

Саме активність забезпечує підтримку життєво важливих зв'язків усіх істот з навколишнім світом.

Джерелом активності живих організмів є потреби, завдяки яким усе живе діє певним чином та в певному напрямі.

Активність людини зумовлена потребами, які формуються в суспільстві в процесі виховання. Процес задоволення потреб тварин забезпечує найбільш повне пристосування їх до середовища. Наприклад: вроджена програма поведінки комах (бджіл), птахів (синиця, ремез), ссавців (бобер, білка, ведмідь) передбачає певні будівельні потреби, а також матеріал для їхнього забезпечення: віск, природні матеріали, певні породи дерев. За допомогою знарядь праці людина може видозмінювати предмет відповідно до власних потреб. Тому задоволення потреб у людини – активний, цілеспрямований процес оволодіння певною формою діяльності, яка визначена суспільним розвитком.

Активність людини є джерелом її розвитку, визначає діяльність і є її рушійною силою.

Принципова відмінність між цими поняттями полягає в тому, що діяльність виходить із потреби в предметі, а активність  із потреби в діяльності. До того ж, активність начебто передує діяльності в часі: до початку діяльності ми активно вибираємо, що саме бажано, вільно плануємо, думаємо, за допомогою яких засобів чогось досягти. Але активність не тільки передує діяльності, а й «супроводжує» її протягом усього процесу. Не можна уявити оптимальну діяльність, позбавлену активності.

Активність визначає діяльність і є рушійною силою, джерелом пробудження в людини її «потенціалів».

Активність є загальною характеристикою живої матерії, за допомогою якої здійснюється обмін речовин із середовищем. Чим вищий рівень розвитку живої матерії, тим складнішою і різноманітнішою є її активність. Активність рослин практично обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем. Активність тварин включає елементарні форми дослідження цього середовища і научіння. Самою різноманітною є активність людини. Вона суттєво відрізняється від активності тварин, а тому для її характеристики використовують поняття  «діяльність»,  залишаючи для тварин поняття «життєдіяльність».

Що ж собою являє діяльність?

Діяльність – це зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) активність людини, що регулюється усвідомленою метою.

Але розрізняти зовнішню і внутрішню активність можна лише умовно. Як показали дослідження, робота думки, навіть тоді, коли людина зовні не проявляє активності, пов’язана з мовноруховими мікрорухами (які можна зареєструвати). Те, що ми називаємо «мисленням про себе», є промовляння «про себе», так як мислення дорослої людини існує у мовній формі. Тому будь-яка діяльність людини пов’язана з зовнішніми рухами, рухами її м’язів.

Діяльність людини відрізняється від поведінки тварини:

1.Діяльність людини носить усвідомлений характер (людина усвідомлює мету і способи її досягнення, передбачає результат).

2.Діяльність людини пов’язана з виготовленням, використанням (вживанням) продукту і збереженням знарядь праці.

3.Діяльність носить суспільний характер (здійснюється в колективі і для колективу).

4.Діяльність де термінується суспільно-історичними умовами (в залежності від вимог суспільства діяльність набуває різного характеру).

5.Необхідні умови для людської діяльності – психічні процеси (вони з одного боку є обов’язковою характеристикою будь-якої діяльності людини. З іншого боку всі психічні процеси протікають, формуються і регулюються діяльністю).

 Поведінка тварин спрямована на задоволення біологічних потреб є генетично заданою. Вона має пристосувальний характер.

Поняття діяльності є найбільш загальним у психології. Тому його дослідженню надається особливе значення. У вітчизняній психології існує дві теорії діяльності: теорія індивідуальної діяльності, розроблена О.М.Леонтьєвим, і теорія спільної (сумісної) діяльності, розроблена Б.Ф.Ломовим. Останній вважав, що теорія індивідуальної діяльності є лише частковим випадком більш загальної теорії спільної діяльності, бо ніяка індивідуальна діяльність неможлива без діяльності багатьох інших людей.

В житті людини діяльність відіграє вагому роль, виконуючи ряд  вагомих позитивних функцій.

Функції діяльності

 

1.  Засіб задоволення потреб.

2.  Фактор психічного розвитку і формування особистості.

3.  Механізм пошуку ідентичності та втілення самореалізації.

4.  Засіб розвитку інтелекту та здібностей.

5.  Знаряддя перетворення дійсності та прогресу суспільства.

6.  Механізм творчості.

 

 

2.  Єдність діяльності і свідомості. Діяльність як умова розвитку особистості

 

Життєвий смисл свідомості не був би виправданим, якби вона не була пов’язана з діяльністю. В діяльності відбувається формування свідомості людини. Виникнувши, свідомість не стала осторонь діяльності, а справляє на неї певний вплив. Між свідомістю і діяльністю існує тісний взаємозв’язок, який С.Л. Рубінштейн в середині 30-х років ХХ ст. сформулював у вигляді принципу єдності свідомості і діяльності. «Основний позитивний зміст положення про єдність свідомості і діяльності полягає в ствердженні їх взаємозв’язку і взаємообумовленості: діяльність людини обумовлює формування її свідомості, її психічних зв’язків, процесів і властивостей, а останні, здійснюючи

регуляцію діяльності людини є умовою її адекватного виконання» (С.Л.Рубінштейн). Цей принцип набув важливого методологічного значення оскільки в ньому стверджувалося, що не може бути діяльності без свідомості і свідомості без діяльності і, тим самим, захищалося положення про можливість через діяльність вивчати всю свідомість людини. Сучасна вітчизняна наукова психологія розглядає діяльнісний підхід до вивчення психіки, як один із своїх основних принципів.

 

 3. Структура діяльності. Цілі і мотиви діяльності. Операції як часткові акти дій. Етапи протікання діяльності

 

У будь-якій діяльності можна виокремити наступні компоненти (етапи):

1.  Етап постановки мети.

2.  Етап планування роботи.

3.  Етап виконання, здійснення діяльності.

4.  Перевірка результатів, виправлення помилок, співставлення результатів з запланованими, підведення підсумків роботи та її оцінка.

 

Зміст структури діяльності

Потреба

Мотив

Мета

Дії

                                         Зовнішні                                          Внутрішні                             

Операції

Результат

Охарактеризуємо кожний структурний компонент діяльності.

Детермінантою будь-якої діяльності є потреба.

Потреба – це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов

її існування і породжує активність по відношенню до цих умов.

Людські потреби формуються в процесі соціалізації й поділяються на види залежно від:

предмета (матеріальні, духовні) та походження (природні (нижчі) і культурні (вищі).

Потреба завжди є поштовхом до прояву активності, однак людина в діяльності керується

також певними мотивами.

Мотив – це спонукання до діяльності, що пов'язане із задоволенням потреб, в

яких визначається спрямованість суб'єкта

Потреби становлять сутність, основну рушійну силу різних видів людської активності,

а мотиви є конкретними різноманітними проявами цієї сутності. Мотиви та

мотивація розглядаються в психології як причини, що визначають вибір спрямованості

поведінки і діяльності суб'єкта. Мотиви бувають усвідомлюваними (ті, які людина може

виразити словесно) та неусвідомлюваними (як результат витіснення, через вік,

підсвідоме походження тощо).

Мотиви не завжди ідентично співвідносяться з метою - при різних мотивах може бути

однакова мета, і навпаки.

Мета – це уявний кінцевий результат діяльності (те, чого людина прагне досягнути).

Мета може бути близькою і віддаленою.

Мета може мати матеріальне та психічне уособлення, які досить часто пов'язані.

Оскільки досягнення цілі часто має перспективний характер, то вона втілюється

в окремі завдання, вирішення яких наближає до самої мети.

Зазвичай діяльність людини є полімотивованою – одночасно спрацьовують декілька

мотивів

Будь-яка діяльність складається з дій як складових частин.

Дія - це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання.

Дії людини завжди усвідомлені, але ступінь усвідомленості дій може бути різною.

Малоусвідомлені дії, що відбуваються під дією сильних почуттів та сильнодіючих

подразників називаються імпульсивними.

Внутрішньо-психічну діяльність забезпечують дії, які поділяються на:

- перцептивні (дії сприймання);

- мнемічні (дії пам'яті),

- мислительні,

- імажитивні (дії уяви) та ін.

Функції внутрішньої діяльності полягають в тому, що внутрішні дії готують

зовнішні. Вони допомагають економити людські зусилля, даючи можливість досить

швидко обрати потрібну дію. Крім того, вони дозволяють людині уникнути помилок.

Внутрішня діяльність характеризується двома основними рисами:

1) вона має таку саму будову, що й зовнішня, однак іншу форму перебігу:

дії здійснюються не з реальними предметами, а з їх образами, замість

реального продукту отримується результат подумки;

2) внутрішня діяльність за своїм походженням походить від зовнішньої,

практичної шляхом інтеріоризації, тобто шляхом перенесення відповідних дій у

внутрішній план. Для успішного відтворення певної дії необхідно спочатку її засвоїти

на практиці й отримати реальний результат.

Зовнішньо-фізична діяльність здійснюється за допомогою зовнішніх предметних дій.

До них відносяться:

 - моторні (рухові)дії: пози, дії переміщення;

- виразні рухи: міміка і пантоміміка;

- жести;

- мовні рухи (рухи голосових зв'язок тощо).

Інтеріоризація  процес переходу від зовнішньої (реальної дії) до внутрішньої

(фізичне оперування речами змінюється ідеальним оперуванням їх образами).

Екстеріоризація – винесення внутрішніх розумових дій назовні.

Операція – це спосіб виконання дії, що залежить від умов, в яких вона відбувається і,

як правило, є малоусвідомленим або неусвідомленим.

Операції характеризують технічний бік дії, що виконується. Одну і ту саму дію можна

виконати за допомогою різних операцій або різними способами.

Результатом діяльності є досягнення (недосягнення) визначеної мети (матеріальний,

духовний продукт), який супроводжується контролем і оцінкою.

Контроль – співставлення отриманих результатів з метою. Заключний контроль

здійснюється по завершенні діяльності.

Оцінка – виявлення ступеня збігу результатів і мети. В основі

оцінки покладений заключний контроль. Якщо досягнення збігаються чи перевищують

очікування людина оцінює діяльність позитивно. У випадку отримання результатів,

нижчих за заплановані, оцінка є негативною.

Контроль може бути і поточним (під час розгортання діяльності).

 

4.    Основні види діяльності: гра, навчання, праця та їх характеристика

 Людська діяльність різноманітна і багатогранна. Залежно від мети, змісту

та форм розрізняють такі основні види діяльності: ігрова, трудова, навчальна.

Залежно від віку людині властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди

життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою, значенням.

У дошкільному віці провідним видом діяльності є гра, у шкільному — навчання, а в зрілому —

праця.

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів

діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться

якісно, значно складніші та багатші за змістом.

 

Ігрова діяльність

Діяльність людини, як соціальна активність, формується і розвивається у зв’язку з

формуванням та розвитком її свідомості. Активність дитини тільки поступово, у ході

розвитку під впливом виховання і навчання набуває форми свідомої цілеспрямованої

діяльності.

Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є

водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі

відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та праці.

Гра – не продуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом,

який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її.

В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими. Це виявляється в тому, що

маленькі діти втрачають цілі у грі й легко переходять від однієї гри до іншої.

Але у процесі розвитку та виховання цілеспрямованість ігрової діяльності у дітей

зростає, цілі в іграх набирають стійкого характеру.

Гра – це школа думки, почуттів і волі.

В іграх не тільки виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості

дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість,

уміння, навички, здібності.

В ігровій діяльності відбувається не тільки психічний, а й фізичний розвиток дітей,

розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів. В іграх формуються

всі якості особистості дитини, зокрема такі моральні

риси, як колективізм, дружба, товариськість, правдивість, чесність тощо.

Тому ігри дошкільників відіграють важливу роль у підготовці їх до шкільного навчання.

Гра – вид діяльності, який полягає в емоційному освоєнні соціального досвіду

людини та емоційному задоволенні. Ігри найчастіше мають характер розваг,

дають змогу відпочити.

 

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший характер. У школярів

переважають дидактичні ігри, в яких яскраво виявляється мета: успішно провести гру,

перемогти партнера, розвинути в собі відповідні фізичні та розумові якості.

У підлітковому та юнацькому віці можуть виникнути шкідливі звички, наприклад, до

азартних ігор.

Дорослі грають у ділові ігри. Для них така гра має соціальний зміст професійної

діяльності, моделювання систем відносин, характерних для певного виду практики.

Сьогодні ділові ігри набули поширення у зв’язку із завданнями вдосконалення

управління, прийняття планових і виробничих рішень, підготовки і підвищення

кваліфікації кадрів. Навчальні ділові ігри дають змогу внести навчання предметний

і соціальний контексти майбутньої професійної діяльності.

Навчальна діяльність

На етапі розвитку, у віці шести-семи років, у життя дитини входить особливий вид

діяльності – навчальна діяльність.

Начальна діяльність – це форма діяльності, в якій дії людини скеровані

свідомою метою засвоєння конкретних знань, навичок, умінь.

 

Як і будь-який вид діяльності, навчальна діяльність має рівневу

структуру і складається з окремих компонентів – дій, операцій, умов, потреб,

мотивів, завдань.

Засвоєння учнями знань залежить від їхньої активності у навчанні. Навчання

пов’язане з розвитком особистості. Навчаючись, дитина розвивається, розвиваючись,

здобуває нові можливості – розуміти та засвоювати складніші знання. Успішніше

дитина розвивається тоді, коли у процесі навчання активізується її навчальна самостійність,

коли дитина стає суб’єктом, а не лише об’єктом навчання, тобто вміє ставити

перед собою навчальні завдання й намагається у спішно виконувати їх.

Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її

спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. Науково-технічний і соціальний

прогрес, що властивий сьогоденню, потребує значного поповнення та перебудови

систем загальноосвітніх і спеціальних професійних знань, здобутих у середній

школі та професійних навчальних закладах.

Для розвитку особистості людини особливо важливу роль відіграє активізація

розумової діяльності. Як показали дослідження проблеми навчання, евристична та

програмована побудова процесу навчання, коментування змісту навчальних завдань,

розв’язання навчальних завдань з кожного предмета, докази сприяють подоланню

конкретизму в розумовій діяльності та успішному розумовому розвитку людини.

Навчальна діяльність не тільки озброює людину знаннями, навичками, уміннями,

необхідними для різних видів суспільно-корисної активності. Вона формує в людині

уміння керувати своїми психічними процесами, уміння вибирати, організовувати і

направляти свої дії та операції, навички і досвід відповідно до розв’язуваних завдань.

Таким чином, навчання підготовляє людину до трудової діяльності.

Трудова діяльність (праця) – це форма діяльності, спрямована на виробництво

визначених суспільно-корисних продуктів (цінностей), що задовольняють матеріальні

і духовні потреби людини.

Трудова діяльність – головна діяльність людини, яка займає особливе місце в системі

людської діяльності. Завдяки праці людина побудувала суспільство, створила

предмети матеріальної й духовної культури, змінила умови свого життя, відкрила

для себе перспективи подальшого, практично необмеженого розвитку. З працею

пов’язані створення та вдосконалення знарядь праці.

Людську працю поділяють на фізичну та розумову.

До фізичної належать різні види виробничої та технічної діяльності.

Результатом такої праці є матеріальні продукти,  необхідні для задоволення потреб

людини. Результат розумової праці — це образи, думки, ідеї, проекти, знання, 

втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки тощо).

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій та спеціаль-

ностей. У різних видах праці людина здатна проявляти творчість, умовами успіху якої є:

– виникнення певного задуму;

– підготовча робота — обміркування змісту творчого задуму, з’ясування шляхів його 

   реалізації тощо;

 

– реалізація творчого задуму.

 

Перша й необхідна умова будь – якої праці – наявність мети: створити певний

продукт.

Характерна особливість праці полягає в тому, що людина передбачає її результати,

уявляє собі матеріал, який використовується при цьому, окреслює способи та

послідовність своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки. Знання, вміння

та навички працювати набуваються протягом навчання та попередньої праці.

Складніші різновиди праці передбачають триваліше навчання.

У праці людини виявляються її уважність, спостережливість, уява та мислення.

Особливо важливі ці якості, коли перед людиною постає нове для неї трудове

завдання, коли вона шукає нових, досконаліших способів його виконання.

Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів,

самовладання та інших вольових якостей.

 

  

 Тема. Усвідомлені та автоматизовані компоненти діяльності

План

1.Поняття про уміння та навички, їх види.

2.Процес засвоєння навичок. Етапи формування навичок.

3.Перенесення та інтерференція навичок.

 

Література

1.  Макарова Л.Л., Синельніков В.М. Загальна психологія. – К. 2005

2. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія. – К. 2000

3. Савчин М.В.  Загальна психологія. К. – 2011

4. Скрипченко О.В., Долинська Л.В. та ін. Загальна психологія. – К., 2005

   

1.             Поняття про уміння та навички, їх види

 

У історичному плані людська діяльність виникає як діяльність спільна, з якої пізніше виділяється діяльність індивідуальна. Освоєння індивідуальної діяльності здійснюється шляхом формування навичок, умінь і звичок.

Навички – це дії, сформовані шляхом повторення, освоєння, що характеризуються високою мірою, і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю.

Навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

Навички формуються в результаті вправ як багатократних цілеспрямованих повторень дій. При цьому у міру вправ міняється якість дій: відбувається поєднання рухів, розумовий контроль замінюється сенсорним, або один вид сенсорного контролю замінюється іншим. Це добре видно на прикладах: початкуючий заняття на фортепіано спочатку розучує твір кожною рукою окремо, потім – одночасно; спочатку стежить за клавіатурою, потім вільно і нашвидку орієнтується руками, знімаючи зоровий контроль. Вправи потрібні як на етапі вироблення умінь і навичок, так і в процесі їх збереження. Без постійних, систематичних вправ уміння і навички зазвичай втрачаються, втрачають свої якості.

Виконання автоматизованих дій все ж супроводжується контролем. Особливо це відчутно, якщо доводиться виконувати дії, доведені до автоматизму, в умовах, що змінилися.

Людина не може одночасно виконувати більше двох дій, освоєних на рівні навички. Це обумовлено тим, що кожне вимагає уваги і контролю на рівні свідомості.

В основі утворення навички лежить динамічний стереотип.

Динамічний стереотип – це система послідовних умовних рефлексів, що утворилась у відповідь на постійно повторювану систему умовних подразників (ходьба, біг, плавання, гра на музичних інструментах).

Динамічний стереотип полегшує виконання багато повторюваних дій.

Для збереження навички їм слід систематично користуватися, інакше може статися деавтоматизація – втрата легкості, швидкості, плавності виконання дій. Так, якщо трапляється тривала перерва у водінні автомобіля і тому подібне, неодмінно відзначається "втрата навичок управління", і людині потрібне додаткове тренування. Навіть викладач ВНЗ з великим досвідом лекторської на початку нового навчального року після літньої відпустки може відчувати деяку додаткову напругу, приступаючи до читання лекції.

У фізіології вищої нервової діяльності та психології навички ділять на: сенсорні (перцептивні), пов`язані з відчуттями (іноді ще називають відчутливими); інтелектуальні, пов`язані з розумовою діяльністю; рухові (моторні).

Сенсорні (перцептивні) навички – пов’язані із сприйманням предметів і явищ.  Перцептивні навички лежать в основі впізнавання предметів, явищ і подій реального світу. Зір, слух та інші органи чуттів – канали отримання інформації про зовнішнє середовище, мислені образи якої зберігаються в пам`яті людини як сліди минулих відображень. І. П. Павлов писав: ”У нас від усіх колишніх подразників є сліди”. Виходячи з перцептивних навичок, людина судить про ознаки предмета – круглий, вологий, прямокутний і властивості – важкий, твердий, м`який, гарячий та ін.. (наприклад, розрізнення кольорів та їх відтінків).

Змішані навички – навички культури поведінки, побутові, гігієнічні.

Інтелектуальні навички (в тому числі і навчальні)  – автоматизовані прийоми, способи вирішення завдання, з яким зустрічався колись. Це раніше створений алгоритм діяльності, на основі неодноразового вирішення однотипних завдань. До цих навичок належать навички письма, читання, графічні навички).

Рухові навички – ходьба, біг, багато численні спортивні навички.

Уміння – це способи успішного виконання дій, що відповідають цілям і умовам діяльності.

Уміння – здатність виконувати дію певним чином, це елементи діяльності, що дозволяють будь-що робити з високою якістю, наприклад, точно і правильно виконувати певну дію, операцію, серію дій або операцій.

Уміння утворюються в результаті придбання знань і навичок, об'єднання їх в системи. Це означає, що освоєння діяльності на рівні умінь йде за рівнем навичок.

Уміння є таке освоєння діяльності, яке забезпечує безпомилковість і гнучкість виконання дії, що гарантує надійний планований результат.

Відмітною особливістю умінь є здатність змінити послідовність виконуваних дій, характер операцій без збитку для результату.

Уміння на відміну від навичок завжди спираються на активну інтелектуальну діяльність і обов'язково включають процеси мислення.

Свідомий інтелектуальний контроль – це головне, що відрізняє уміння від навичок. Активізація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається якраз в ті моменти, коли змінюються умови діяльності. Виникають нестандартні ситуації, що вимагають оперативного ухвалення розумних рішень. Управління уміннями на рівні центральної нервової системи здійснюється вищими анатомо-фізіологічними інстанціями, ніж управління навичками, тобто на рівні кори головного мозку.

На основі отриманих знань можна вміти щось робити, але ще не володіти навичкою виконання цієї справи. наприклад, у другому півріччі першокласник вже вміє писати, але не можна сказати, що він оволодів навичками письма, так як пише він ще повільно і не завжди правильно і чисто. Але в подальшому школяр набуває цю навичку, оволодіваючи і швидкістю письма. Тут навичка утворюється на базі набутого вміння, а воно засноване на знаннях (як писати ту чи іншу літеру). Буває так, що, володіючи навичкою, людина на його базі удосконалює вміння. Наприклад, учень, який має навичку читання, ще не вміє виразно читати. Під керівництвом вчителя він набуває цього вміння. Але, звісно, школяр не навчився б цьому мистецтву, якби вже достатньо добре не оволодів навичкою читання. Тут вміння виробляється на основі набутої навички.

Таким чином, вміння – це вдосконалені способи виконання будь-яких дій, засновані на знаннях або навичках, набутих людиною у процесі діяльності.

Вміння – це підготовленість до виконання дії, а навичка – це автоматизоване звено діяльності.

Навичка не може сформуватися без тривалих вправ. Вміння може з’явитися і без великої кількості вправ. Для вміння важливим є розуміння того, що потрібно знати спосіб виконання дії. 

На уроці трудового навчання вчитель показав учню , як потрібно обробляти деталь, і запитав його: «Зрозумів?» – «Так». – «Зроби те, що я тобі пояснив». Учень зробив спочатку не досить вдало, потім правильно. «Добре», – говорить вчитель, – тепер ти без мене зможеш зробити , але потрібно ще повправлятися, щоб набути навичку». А потім вчитель на основі набутого набутої навички буде вимагати в учня більш вдосконаленого вміння. Вона може включати різні варіанти, зокрема, правильні дії, в різних умовах роботи. Таке вміння наближається до майстерності.

Ще один елемент діяльності – це звичка. Звичками називаються ті дії людини, що закріплюються у поведінці і які стали її потребами.

Стійкі навички утворюють звичну поведінку. Звичка є потреба у виконанні певних дій.

Фізіологічну основу звички утворює динамічний стереотип, сформований як система умовно-рефлекторних зв'язків у відповідь на деякі умови, що повторюються. Динамічний стереотип є досить стійким і його "ломка" як зміна звички може проходити дуже хворобливо. Так, адаптаційні проблеми, що відмічаються, при зміні місця роботи, переїзді на інше місце проживання, переведенні школярів в інший клас, іншу школу – усі вони є зміною звички, "ломкою" динамічного стереотипу. У подібних випадках корисно знати особливості нервової системи, щоб створити відповідну установку на майбутні зміни.

Звички, як і навички, є автоматизованими елементами поведінки і діяльності, але між ними є суттєва різниця.

Навичка дозволяє успішно виконувати будь-яку діяльність, а звичка спонукає людину займатися цією діяльністю.

Задоволення потреби пов’язане з почуттям задоволення, а незадоволення сприяє виникненню неприємних переживань. Тому виконання звичних дій викликає в нас позитивні емоції, а неможливість робити те, до чого ми звикли, супроводжується негативними почуттями.

Але деякі навички нерідко виробляються за бажанням людини, яка хоче вдосконалити, прискорити роботу, звички часто утворюються непомітно і нерідко навіть проти волі людини. Деякі психологи вважають, що людина – це «комплекс звичок».

Закріпившись, звички будуть сприяти появі у людини тих чи інших рис характеру.

Звички є такими ж різноманітними, як і навички. Розрізняють професійні звички, пов’язані з тим видом діяльності, якою займається людина. Так, лікар звик звертати увагу на те, як виглядає людина, хворий чи здоровий у неї вигляд. Бувають звички моральні (бути чесним), гігієнічні, естетичні, навчальні, звички культурної поведінки. Звички також бувають шкідливими. До позитивних (корисних) звичок відноситься, наприклад, звичка до уважного виконання роботи, до чистоти, до ввічливості. Шкідливими або негативними звичками можна назвати звички до безділля, до грубощів, до тютюнопаління. Людина, у якої багато негативних звичок, змушена постійно боротися з ними, а іноді стає рабом своїх шкідливих звичок.

 

2. Процес засвоєння навичок. Етапи формування навичок: аналітичний, синтетичний, автоматизація

 

Перший етап – (аналітичний). Відбувається свідоме, але невміле виконання навику. Мета досвіду – оволодіння окремими елементами дії. Аналіз способів їх виконання. Особливістю виконання дії є чітке розуміння способів виконання дії, але неточне і нестійке його виконання, багато зайвих рухів, дуже напружена увага, зосередженість на своїх діях, поганий контроль (наприклад, вивчення абетки передує читанню по складах).

Другий етап – (синтетичний). Мета навички – поєднання і об'єднання елементарних рухів у єдину дію. Особливістю виконання дії є підвищення якості рухів, їх злиття, усунення зайвих, перенесення уваги на результат, поліпшення контролю, перехід до мускульного контролю (об’єднання літер у склади, слова).

Третій   етап –  ситуативний(автоматизація).  Відбувається пластична пристосовуваність до ситуації. Мета досвіду – оволодіння довільним регулюванням характеру дій. Особливістю виконання дії є гнучке доцільне виконання дії, контроль на основі спеціальних сенсорних синтезів і інтуїції.

Навичку може бути сформовано через простий показ, через пояснення, через співвідношення показу і пояснення.

До умов, що забезпечують успішне формування навичок, відноситься число вправ, їх темп і розподіл в часі.

 

3. Перенесення та інтерференція навичок

 

Виконання діяльності завжди припускає взаємодію навичок. Доведений різний вплив вже сформованих навичок на оволодіння іншими.

Існує як "позитивний" вплив однієї навички на формування іншої, так і негативний.

Навички, що набуваються, певною мірою спираються на раніше сформовані навички. Це означає, що новоутворювані динамічні стереотипи нашаровуються в корі великих півкуль головного мозку на раніше сформовані стереотипи, що вони не тільки співіснують, а й взаємодіють. Раніше сформовані навички можуть як сприяти виробленню нових навичок, так і гальмувати, затримувати цей процес.

Найчастіше раніше сформовані навички сприяють засвоєнню нових, полегшуючи цей процес. Так, навички ліплення та малювання допомагають дитині опановувати навичку писати. Навичка гри на одному музичному інструменті полегшує оволодіння технікою гри на інших музичних інструментах. Тому, хто грає на піаніно, легше навчитися друкувати. Такий позитивний вплив раніше набутих навичок на процес формування нових називається перенесенням навичок.

Явище перенесення зумовлюється передусім наявністю схожих і тотожних рис у вже сформованій та новій навичках, спільних прийомів виконання відповідних дій. Елементи вже сформованої навички входять при цьому до структури новоутворюваної навички і тим полегшують процес оволодіння нею. Отже, тут відбувається застосування раніше вироблених тимчасових нервових зв’язків, певних їх груп до нових випадків, у нових ситуаціях, їх узагальнення.

Перенесення виявляється також у тому, що, навчившись виконувати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), людина може без спеціальної вправи виконати цю дію (щоправда, менш досконало) й іншим органом, наприклад лівою рукою або ногою чи головою.

Раніше вироблені навички іноді справляють негативний, гальмівний вплив на формування нових навичок, що виявляється у зниженні продуктивності дій, виникненні помилок тощо. Таке явище називається інтерференцією навичок. В інтерференції виявляється суперництво, що спостерігається між деякими вже сформованими та новоутворюваними стереотипами.

Так, якщо учень навчився побуквенному читанню, його буває важко перенавчити читати по складах.

Інтерференція спостерігається тоді, коли на один подразник виробляються дві чи кілька різних реакцій. Так, при вивченні іноземної мови трапляються помилки у вимові літер, однакових за графемою з літерами рідної мови, але різних за вимовою (“с”, “х”, “р”, “у” та ін.).

Аналогічне трапляється при користуванні шифрувальним кодом, в якому замінено значення умовних знаків. В одному експерименті піддослідні завчили один код, в якому кожна літера означала певну цифру (наприклад “К-5”, “С-2”). Після того як піддослідні виконали цю роботу, їм запропонували завчити інший код, в якому ті самі літери означали вже інші цифри (наприклад “К-3”, “С-8”). Виявилося, що для оволодіння другим кодом піддослідним потрібно було виконати набагато більше вправ, ніж для оволодіння першим кодом. Інтерференція тут пояснюється недостатнім гальмуванням звичних дій, вироблених раніше.

Інтерференція виявляється тоді, коли раніше вироблені прийоми дії застосовуються в новій ситуації без урахування її відмінності. Це відбувається, наприклад, тоді, коли оператор переходить на роботу з приладу старої конструкції на прилад нової конструкції, у дії з яким змінено послідовність операцій.

Загалом інтерференція виникає, як бачимо, за певних умов. Знаючи ці умови і передбачаючи їх дію у тій чи іншій конкретній ситуації, можна запобігти інтерференції навичок і тим полегшити оволодіння новими навичками.

Вироблені у людини навички підтримуються на належному рівні досконалості, якщо вони використовуються. Коли ж навички впродовж певного часу залишаються без застосування, вони ослаблюються. Системи тимчасових нервових зв’язків, що є їх фізіологічним підґрунтям, починають гальмуватися. Виконання відповідних дій уповільнюється, знижується їх якість. Так, тривала перерва у керуванні автомашиною, у виробничій, музичній, спортивній діяльності призводить до зниження рівня досконалості, погіршення якості виконання відповідних дій. Тому спеціалістам у будь-якій галузі діяльності доводиться постійно тренуватися, щоб підтримувати свої навички на належному рівні досконалості.

Навички тим швидше ослаблюються, чим меншою мірою вони сформовані, закріплені. А їх ослаблення виявляється в деавтоматизації виконуваних дій.

Сильні хвилювання та втома людини часто спричинюють порушення її звичних дій. У цьому разі потрібно мати чимале самовладання, щоб виконувати дію у звичному темпі й не припускатися помилок. Порушення звичних дій трапляється й тоді, коли людині доводиться діяти в нових для неї умовах, які породжують у неї невпевненість у своїх силах. Це свідчить про те, що вироблені системи умовних рефлексів зберігають характер коркового автоматизму лише остільки, оскільки існує певна постійність зовнішніх і внутрішніх умов, за яких він був вироблений, тобто доки перебувають у єдності зовнішній та внутрішній стереотипи.

Порушення, розлади навичок настають унаслідок патологічних змін в роботі мозку. При патологічних змінах звичайно руйнуються спочатку складніші й пізніше вироблені навички, а потім — менш складні й давніше сформовані.

Уміння та навички відіграють дуже важливу роль у діяльності людини. Вони дають їй змогу успішно досягати поставлених перед собою цілей. Наявність у людини великої кількості вмінь і навичок є підґрунтям володіння нею своїми силами, вони дають їй можливість заощаджувати ці сили, доцільно їх використовувати, підвищувати продуктивність діяльності, запобігати втомі.

Вироблення динамічних стереотипів у корі головного мозку прискорює перебіг набутих реакцій, звільняє кору для нових індивідуальних пристосувань і допускає можливість розвитку в корі паралельних процесів. Унаслідок автоматизації в корі великих півкуль головного мозку створюються умови, за яких одночасно з автоматичним актом може відбуватися й інша аналітико-синтетична діяльність. Автоматизація набутих реакцій заощаджує роботу кори як цілого й дає змогу переміщувати фокус її активності на найактуальніші процеси.

Усі наявні у людини вміння та навички є її позитивним надбанням. Тому вправні люди так цінуються у житті. Чим більшою мірою людина володіє вміннями та навичками в якійсь царині діяльності, тим більше вона цінується як майстер своєї справи.

Особливо велике значення уміння та навички мають у творчій діяльності людини. Наявність умінь і навичок є необхідною умовою свідомої творчої діяльності людини. У процесі діяльності вони щодалі вдосконалюються. Вміння та навички, сприяючи розгортанню творчої діяльності людини, тим самим стають одним із найважливіших чинників загального розумового розвитку людини. Якби людина не була здатною набувати навичок, вона не могла б просунутися на жодний щабель розвитку, затримуючись через постійні незліченні ускладнення.

 

Тема. Відчуття

 

План

 1.    Поняття про відчуття як початкову ланку пізнання. Значення відчуттів в житті та діяльності людини.

 2.    Аналізатор, його будова і функції. Механізм виникнення відчуттів.

 3.    Класифікація відчуттів.

 4.    Властивості відчуттів: якість, інтенсивність, тривалість, просторова локалізація подразників).

  

Література

 1.Введение в психологию / Под общ.ред. проф. А.В. Петровского. – Москва: Издательский центр «Академия», 1996. - 496 с.

 2.Годфруа Ж. Что  такое  психология: В 2-х т. Т. 2: Пер. с франц.–  М.: Мир, 1992. – 376 с ил.

 3.Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. Т. 1: Пер. с франц. – М.: Мир 1992. – 496 с., ил.

 4.Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод, пособие курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

 5.Дубровина И.В. и др. Психология: Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений /И.В. Дубровина, Е.Е. Данилова, A.M. Прихожан; Под ред. И.В.Дубровиной. – М., Издательский центр «Академия», 1999. – 464 с.

 6.Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2001. – 280 с.

 7.Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

 8. Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.

 

1.   Поняття про відчуття як початкову ланку пізнання. Значення відчуттів в житті та діяльності людини

  

Відчуття – це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя.

 

Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це елементарний чуттєвий – сенсорний (від лат. sensus — відчуття) образ. Одночасно це ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда.

 

Втрата здатності відчувати – це втрата каналів зв'язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.

 

Отже, відчуття – найпростіша форма психічного відбиття, властива людині і тварині, що забезпечує пізнання окремих властивостей предметів і явищ.

 

У «Трактаті про відчуття» (1754) французький філософ Е. Б. Кондільяк, ілюструючи свою теорію пізнання, запропонував уявити статую, в якої послідовно оживають різні органи чуття: спочатку зір, потім слух, далі дотик і т. д. Він уявляв, що статуя оживе і з'явиться людина з її здатністю міркувати, мріяти, любити і ненавидіти

 

 

2.   Аналізатор, його будова і функції. Механізм виникнення відчуттів

 

 Необхідною умовою відчуття є безпосередня дія об’єктивного подразника на аналізатор, пристосованого до його сприйняття. Без цього виникнення відчуття неможливе. Відчуття виникає як відповідь, реакція нервової системи на той чи інший об’єктивний подразник. За своїм походженням воно, як і кожне психічне явище має рефлекторний характер.

 

Предмети і явища об’єктивної дійсності впливають на периферичні частини аналізаторів через різні види властивої їм енергії (світлової, механічної, хімічної та ін.). В процесі розвитку живих істот різні аналізатори пристосувалися до сприйняття певних видів енергії (зоровий – слухової, слуховий – звукових коливань та ін.), які в звичайних умовах збуджують їх і викликають відповідну дію.

 

Кожен аналізатор, за Павловим, складається з трьох частин:

 

а) периферичного його початку, що зветься органом чуття;

 

б) мозкового його кінця у великих півкулях;

 

в) провідного шляху, що з’єднує периферичну частину аналізаторів з центральною.

 

Периферичні кінці аналізаторів, або органи чуття називаються рецепторами (від лат. receptor – приймач). Залежно від того, як подразнюються рецептори, їх поділяють на дві групи: контактні і дистантні.

 

Контактні рецептори збуджуються при безпосередньому контакті з діючими на них об’єктами. Такими є, наприклад, шкірний, смаковий рецептори, які дають відчуття при прямому стиканні з об’єктивними подразниками.

 

Дистантні рецептори збуджуються на певній дистанції від відповідних їм об’єктів: за їх допомогою ми відображаємо властивості навколишніх явищ і предметів на віддалі. До них належать око, вухо, орган нюху.

 

Наведений поділ рецепторів має умовний характер. Деякі рецептори збуджуються як при безпосередньому контакті з об’єктом, так і на віддалі (напр., шкіра – термічним подразником). Кінець-кінцем всяке відчуття виникає внаслідок безпосереднього впливу енергії подразника на рецептор, зокрема й тоді, коли джерело цієї енергії знаходиться на віддалі.

 

 

3.   Класифікація  відчуттів

 

 Відчуття людини дуже різноманітні. Вони є відображенням різноманітності властивостей предметів і явищ об’єктивної дійсності. Щоб краще розібратися у цій різноманітності наших відчуттів, їх треба поділити на види, класифікувати.

 

Відчуття поділяються на групи і види залежно від подразників, які їх викликають, і тих аналізаторів, які пристосовані до їх сприйняття. Відповідно до цього їх можна поділити передусім на три групи: інтероцептивні, проріоцептивні та екстероцептивні.

 

Інтероцептивні (від лат. interior – внутрішній) відчуття відображають стан внутрішнього середовища організму. Це досягається за рахунок рецепторів, розміщених на стінках шлунку і кишечнику, серцево-судинної і кровоносної систем. Ці відчуття сигналізують про стан обмінних процесів, роботу внутрішніх органів, стан організму в цілому.

 

Пропріоцептивні (від лат. proprius – власний, особливий) відчуття відображають положення тіла людини в просторі. Відповідні рецептори містяться в м'язах і суглобах, а збудження від них передається в тім'яну ділянку кори правої і лівої півкуль. На підставі отримуваної у такий спосіб інформації будується схема тіла – сукупність відчуттів, що становлять уявлення людини про форму її тіла у конкретний момент. До цього ж виду належать також відчуття рівноваги. У цьому випадку рецептори розташовуються у напівкруглих каналах внутрішнього вуха і сигналізують про зміни положення голови в просторі.

 

Екстероцептивні (від лат. exter –зовнішній) відчуття мають своїм об'єктом властивості зовнішнього середовища.

 

Вони поділяються на контактні і дискантні.

 

До екстероцептивних відчуттів належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові (тактильні), термічні та больові відчуття.

 

До проріоцептивних належать: кінетичні та статичні відчуття.

 

Зорові відчуття мають дуже велике значення у взаємодії людини зі зовнішнім світом. Відображаючи властивості незліченної кількості його предметів і явищ на різній, часто значній віддалі, вони відіграють дуже важливу роль в її діяльності, в пізнанні нею світу, в її психічному житті. Кількість вражень, які отримала людина через зорові відчуття, збільшується в багато разів у зв’язку з рухами очей, поворотами голови.

 

Одержання і перетворення світлової енергії на нервовий імпульс здійснюється фоторецепторами – колбочками і паличками. До зорових відчуттів ми відносимо відчуття світла і кольору.

 

Слухові відчуття також мають дуже велике значення в житті. Відображаючи велику різноманітність властивостей звучних предметів і явищ, вони допомагають людині правильно орієнтуватися в навколишньому середовищі і регулювати свої дії. Важливість слухових відчуттів у житті й діяльності людини особливо зростає завдяки їх безпосередньому зв’язку з мовою, а також з піснями і музикою.

 

Слухові відчуття викликаються звуковими об’єктами, які діють на слуховий аналізатор на віддалі через коливання повітря або звукові хвилі. Досягаючи органу слуху, вони його збуджують, внаслідок чого виникають слухові відчуття. До слухових відчуттів належать відчуття шумів і тонів або музичних звуків.

 

У житті людини нюхові відчуття не мають такого значення як зорові і слухові. Їх роль полягає передусім у тому, що вони сигналізують людині про свіжість їжі, чистоту повітря. Однак у тих випадках, коли вони стимулюються умовами, професійною діяльністю людини і відповідно тренуються, вони досягають у неї значної досконалості (наприклад, у дегустаторів, пожежників, робітників парфумерних фабрик і т. д.). значного розвитку досягають вони у сліпих і сліпоглухонімих людей. Нюхові відчуття викликаються пахучими речовинами. Діючи в газоподібному стані на нюховий аналізатор, ці речовини викликають відчуття запахів. Елементи, що сприймають запахи речовин, розташовані в слизистій оболонці верхньої і частково середньої носових раковин. Ці елементи представлені нюховими клітками, рецепторами. Рецепторні клітки мають короткі (15-20 мкм) периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих кліток знаходяться в товщі слизистою, поверхня якої складає 240-500 мм2. Нюхові рецептори складають орган хімічного відчуття. У людини їх близько 40 млн., а у собак, наприклад, у багато разів більше (близько 225 млн.). Цим пояснюються високі здібності собак уловлювати запахи.

 

Нюхові відчуття дуже часто поєднуються з іншими відчуттями – смаковими, тактильними, температурними і т. д. Вони набувають тоді складного характеру. Зв’язок нюхового відчуття з іншими відчуттями може носити умовно-рефлекторний характер. Так, вигляд троянди може посилювати в нас відчуття її запаху.

 

Смакові відчуття дуже тісно пов’язані з нюховими. Їх з’єднує спільна роль у процесах харчування. Звідси і анатомічне сусідство їх органів: периферичні кінці смакового і нюхового аналізаторів знаходяться поруч і з’єднуються один з одним.

 

Сприйняття смаку обумовлене смаковими сосочками з нирками, розташованими в слизистій ротової порожнини.

 

У дітей, а іноді і у дорослих смакові нирки знаходяться на губах, надгортаннику і навіть на голосових зв'язках. Смакових нирок у людини близько 2 тис. Вони мають напівкруглу форму і складаються з подовжених, щільно прилеглих один до одного смакових і опорних кліток.

 

Чутливість рецепторів неоднакова по всій поверхні язика. Так, найбільша чутливість до солодкого – на кінчику язика, до гіркого – на корінні, до кислого – на краях, до солоного – на кінчику і краях.

 

Дотик виникає при роздратуванні рецепторів шкіри, слизистих оболонок. Як подразники виступають дотики, тиск, тепло або холод, інші дії. Користуючись дотиком, ми можемо визначати такі фізичні властивості предметів, як форма, твердість-м'якість, гладкість- шорсткість, тепло-холод і похідні від них.

 

Больові відчуття можна розглядати як одну з форм дотику.

 

Дотикові (тактильні) відчуття виникають внаслідок дії механічних подразників на поверхню шкіри.

 

Значення дотику в житті людини значно менше, ніж зору, слуху. Проте у разі втрати зору воно дає можливість людині обходитися без нього, кінцево в далеко не повній мірі.

 

Температурні відчуття або термічні – це відчуття холоду і тепла. Вони відіграють велику роль у взаємодії організму з середовищем. Сигналізуючи про зміни температури середовища, про небезпеку охолодження організму чи його перегрівання, вони допомагають організму регулювати тепловий обмін між ним і середовищем. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.

 

Органічні відчуття – це відчуття, пов’язані з діяльністю внутрішніх органів. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легенів тощо. Вони сигналізують про стан наших внутрішніх органів, про зміни у внутрішньому середовищі, про хід задоволення наших органічних потреб. Всі внутрішні органи мають свої рецептори і провідні шляхи, що зв’язують їх з великими півкулями головного мозку.

 

Кінестетичними або руховими відчуттями (від грец. "кінезіс" – рух і "айстезіс"– відчуття) називають відчуття рухів і положення частин власного тіла. Вони мають важливе значення в підтриманні м’язового тонусу, координації рухів, в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу.

  

4. Загальні властивості відчуттів

 

Розглянувши окремі види відчуттів, ми можемо тепер охарактеризувати їх загальні властивості, притаманні всім відчуттям, незалежно від того, якими подразниками вони зумовлюються і при участі яких аналізаторів вони виникають.

 

Такими властивостями є якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

 

Якість – це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів.

 

Якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого, а також різні відчуття в межах одного й того ж виду. Прикладами якостей відчуття є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д. Як було показано раніше, якість кожного відчуття визначається якістю, властивістю того об’єкта, який його викликає.

 

Тривалість відчуттів залежить від часу дії подразника, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним (лат. latentis – прихований). Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Так, відповідь на світловий подразник центральної частини сітківки настає через 0,16-0,18 с; на слуховий – через 0,14-0,16; на шкірний електроподразник — через 0,10-0,12; на тепловий контактний – через 0,50-0,80; на нюховий (дія пари деревно-стружкових плит) – через 0,90-1,00 с. Відмінності в часі пояснюються, очевидно, будовою рецептора та особливостями роботи відповідного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами.

 

Просторова локалізація відчуттів – відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника.

 

Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і в середовищі її організму), а не в органах чуття.

 

Інтенсивність (від лат. intensio – напруження) відчуттів – кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини.

 

Чутливість аналізатора залежить від явищ, які проливають додаткове світло на закономірності протікання відчуттів. Такими є: адаптація, взаємодія, сенсибілізація і синестезія.

 

Адаптація (від лат. adapto – пристосовую) – зміна чутливості аналізатора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освітленні.

 

Взаємодія – зміна чутливості одного аналізатора під впливом стану іншого. Це наслідок сенсорної організації людини, в якій робота однієї аналізаторної системи позначається на роботі іншої. Так, відомо, що звуки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чутливість; що приємні запахи, як правило, знижують нижній абсолютний поріг зорового аналізатора, а неприємні підвищують; що слабке світло підсилює слухові відчуття, а сильне – погіршує.

 

Сенсибілізація (від лат. sensibilis – чутливий) – підвищення чутливості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників.

 

Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (наприклад, у жінок при вагітності).

 

Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації – посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих – зір, у сліпоглухонімих — дотик.

 

Синестезія (від гр. sunaisuhsz — одночасне відчуття) – перенесення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього.

 

 У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольорового слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світломузичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений – холодним.

    

Тема. Сприймання

 План

 1.   Поняття про сприймання, фізіологічні механізми сприймання.

2.   Види сприймання.

3.   Властивості сприймання.

 

Література

 1.Введение в психологию / Под общ.ред. проф. А.В. Петровского. – Москва: Издательский центр «Академия», 1996. - 496 с.

 2.Годфруа Ж. Что  такое  психология: В 2-х т. Т. 2: Пер. с франц.–  М.: Мир, 1992. – 376 с ил.

 3.Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. Т. 1: Пер. с франц. – М.: Мир 1992. – 496 с., ил.

 4.Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод, пособие курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

 5.Дубровина И.В. и др. Психология: Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений /И.В. Дубровина, Е.Е. Данилова, A.M. Прихожан; Под ред. И.В.Дубровиной. – М., Издательский центр «Академия», 1999. – 464 с.

 6.Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2001. – 280 с.

 7.Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

 8. Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.

  

1.  Поняття про сприймання, фізіологічні механізми сприймання

 

 Сприймання посідає необхідне місце в процесі пізнання людиною об’єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про цю дійсність. Як і відчуття, воно являє собою живе споглядання її предметів і явищ. Сприймання людиною здійснюється в процесі її діяльності. Людина відображає різні предмети і явища в умовах праці та інших видів своєї діяльності. Являючись необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Разом з тим практика, діяльність людини виступає як найважливіший критерій істинності самого сприймання. Відповідність сприймання явищами об’єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

 Сприймання – форма цілісного психічного відбиття предметів або явищ під час їхньої безпосередньої дії на органи чуттів.

 

За своєю природою сприймання, як і відчуття, має рефлекторний характер. В своїх роботах І. П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку.

 В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є комплексним.

 Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв'язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать міжаналізаторні тимчасові зв'язки.

 Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.

 Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутрі-аналізаторних і міжаналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

 

 2.   Види сприймання

 

 Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відоб­раження. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

 

Сприймання простору – відображення взаємного розміщення предметів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані

 

Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку описує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений пред­мет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється прямо пропорційно розмірові його зображення на сітківці.

 

Сприймання напрямку – відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях.

 

Сприймання часу – відображення тривалості і послідовності явиш дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Вважається, що механізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.

 

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритмічності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку.

 

Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік зменшення, а незаповнений – у бік збільшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює – кофеїну, закису aзоту.

 

Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. На рівні особистості – це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особис­тості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.

 

Сприймання руху – відображення зміни положення предметів в просторі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори.

 

Сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій.

 

 3. Властивості сприймання

  

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, усвідомленість.

 

Предметність сприймання виявляється в тому, що об'єкт сприймається нами саме як відокремлене в просторі і в часу фізичне тіло.   Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимірний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати не­великий предмет з близької відстані і великий – з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

 

Цілісність – властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Будь-який образ цілісний.

 

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета передує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт подається схематично.

 

Структурність – це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання.

 

Це, власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам'яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій, однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування.

 

Константність (від лат. constans – постійний) це відносна незалежність образу від умов сприймання, що виявляється в його незмінності: форма, колір, розмір та інші ознаки предметів і явищ сприймаються нами як постійні, незважаючи на те, що сигнали, що надходять від цих предметів в органи відчуттів, безперервно змінюються. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позначається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним.

 

Усвідомленість – залежність сприймання від досвіду людини.

 

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей його особи носить назву апперцепції.

 

Аперцепція нерідко спричиняє дію навіювання. Так, якщо досліджуваний тривалий час обмацуватиме лівою рукою велику кулю, а правою – маленьку, а потім обома руками – однакові кулі, то куля, яка у нього в правій руці, здаватиметься йому більшою, ніж та, що в лівій. Йдеться про операційне навіювання. Дією цільового навіювання пояснюється й виокремлення фігури з фону: під час пред'явлення досліджуваним двозначних малюнків як фігура сприйматиметься та, на яку сформовано готовність.

 

Якщо аперцепція привносить у перцептивний образ характерні зміни, то ілюзії (лат. illusio – обманювати) сприймання, фактично, спотворюють його. Йдеться про помилкове відображення предметів, спричинене здебільшого особливостями їх будови або навколишнім середовищем.

 

Про це ж свідчить і відома ілюзія місяця. Хоч би в якій точці небосхилу був у певний час місяць, величина його зображення на сітківці залишається незмінною. Та коли він сягає зеніту, то здається меншим, ніж коли перебуває над горизонтом. Здається також, що відстань від спостерігача до місяця є меншою тоді, коли він опиняється біля горизонту. Але якщо його розглядати крізь отвір у картоні, ілюзія зникає: місяць має такий самий вигляд, як і тоді, коли він у зеніті.

 

Таким чином, сприймання – активне відтворення довколишнього в його істотних і стійких рисах, що не зводиться до механізмів функціонування того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класифікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

 

   

Тема. Пам’ять

План

1.Пам'ять. Фізіологічні основи пам’яті.

2.Види пам’яті

3.Процеси пам’яті.

4.Індивідуальні особливості пам’яті.

5.Розвиток пам’яті.

 

Література

1.   ГамезоМ.В., Домашенко И.А. Атлас по психологи: Учеб. Пособие для студентов пед. ин – тов. – М. : Просвещение, 1986. – 272с.

2.   Крутецкий В.А. Психология: Учеб. Для учащихся педучилищ. – 2 –е изд. Перераб. И доп. – М.: Прсвещение, 1986. – 336с.

3.   Навчальний посібник : У 2-х т./ Укл. :Полозенко О. В., Омельченко Л. М., Яшник С. В., Свистун В. І., Стахневич В. І., Мартинюк І. А., Жуковська Л. М. – К. : НУБіП, 2009. – Т. 1. – 322 с.

 

 

1.   Пам'ять. Фізіологічні основи пам’яті

 

 

Здатність зберігати  й відтворювати свої враження люди помітили дуже давно. Враження, які людина отримує про оточуючий світ, залишає певний відбиток, вони зберігаються, закріплюються, при необхідності і можливості – відтворюються.

Варто зазначити, що втрата пам’яті призводить до втрати розумових здібностей, накопичених знань, набутих умінь і навичок, до повної дезорганізації особистості. «Без пам’яті – зазначав С. Л. Рубінштейн, – ми були б істотами миттєвості. Наше минуле було б мертвим для майбутнього. Теперішнє, у міру його перебігу, безповоротно зникало б у минулому».

Таким чином, пам’ять відіграє важливу роль у збереженні єдності і цілісності людської особистості та її психічного розвитку, вона включена в будь – який психічний пізнавальний акт, зокрема: лежить в основі здібностей людини, є умовою научіння, набуття знань, формування вмінь і навичок. Без пам’яті неможливим було б нормальне функціонування ні особистості, ні суспільства в цілому.

Історія знає багато відомих імен, які були наділені феноменальною пам’яттю. Так, відомо, що перський цар Кір, Олександр Македонський та Юлій Цезар знали в обличчя та за ім’ям своїх солдат, кількість яких у кожного полководця перевищувала 30 тисяч. Такими ж здібностями був наділений афінський полководець Фемістокл, який знав ім’я кожного з 20 тисяч жителів грецької столиці. Знаменитий грек Сенека міг запам’ятати близько 2000 не зв’язаних між собою слів, які він чув лише один раз. Академік А. Йоффе пам’ятав усю таблицю логарифмів, якою користуються у школі (таблицю Брадіса). Геніальний математик Л. Ейлер міг точно згадати шість перших ступенів усіх чисел до ста. Л. Бетховен після втрати слуху продовжував творити прекрасну музику, покладаючись на свою пам’ять. В. Моцарт і С. Рахманінов могли відтворити складні музичні твори, почуті ними лише один раз. Усі ці приклади демонструють великі можливості людської пам’яті.

Пам'ять – це процес запам’ятовування, збереження і відтворення інформації.

Образи предметів і явищ, які виникають в мозку в результаті впливу їх на аналізатори, не виникають безслідно, коли припиняється цей вплив. Вони зберігаються, коли предмети і явища відсутні у вигляді уявлень пам’яті.

Уявлення пам’яті – це образи тих предметів, які ми сприймали раніше, а зараз відтворюємо подумки.

Уявлення пам’яті є:

-       зорові;

-       слухові;

-       нюхові;

-       смакові;

-       дотикові.

Людина запам’ятовує міцніше:

-      ті факти, події і явища, які мають для неї і для її діяльності особливо важливе значення;

-       все, що в оточуючому житті пов’язане зі стійкими інтересами людини;

-       все, що викликає у людини яскраву емоційну реакцію.

Продуктивність пам’яті залежить від вольових якостей людини і пов’язана з особливостями особистості. Людина свідомо регулює процеси своєї пам’яті і керує ними, виходячи з мети і завдань, якими керується  у своїй діяльності. Від ступеня пластичності мозку залежить і якість пам’яті людини.

Асоціації – встановлення зв’язку між окремими подіями, явищами, фактами, предметами, що відбиваються у нашій свідомості і закріплюються в нашій пам’яті називають асоціацією (запам’ятати навчальний матеріал, це значить пов’язати його з минулими знаннями). Без асоціацій неможлива нормальна психічна діяльність людини (Я чую прізвище людини і в мене формується її образ).

В основі пам’яті лежить властивість нервової тканини змінюватися під впливом дії подразників, зберігати в собі сліди нервового збудження.

Утворення і збереження тимчасових зв’язків, їх згасання являють собою фізіологічну основу асоціацій.

 

2.           Види пам’яті класифікують:

 

За об’єктом запам’ятовування (що запам’ятовується – предмети, рухи, думки…)

ØОбразна пам'ять – це запам’ятовування, збереження і відтворення образів предметів і явищ дійсності, які сприймалися раніше.

Підвиди образної пам’яті

-  зорова – це запам’ятовування зорових відчуттів і сприймань;

-  слухова – це запам’ятовування слухових відчуттів і сприймань; за допомогою слуху людина контролює свою і сприймає мову інших людей, відчуває музичні звуки й шуми; проведені в Угорщині дослідження, свідчать, що в дітей, які займаються музикою, співами та танцями покращуються успіхи в навчанні, вони більш розвинені розумово.

-  рухова – проявляється в запам’ятовуванні і відтворенні рухів і їх систем. Вона лежить в основі вироблення і формування рухових навичок (ходьби, письма, трудових і спортивних навичок). Рухова пам'ять дозволяє піаністу грати у темряві);

-  нюхова – це запам’ятовування запахів; відомо, що людина може якісно розрізнити до 10 тисяч запахів: пам’ять на запахи, наприклад, допомагає лікарям визначати такі захворювання як: дифтерія, діабет, рак, тонзиліт, захворювання травних шляхів і статевих органів тощо; також відомо, що запахи стимулюють творчу діяльність людини: так, наприклад, І. Буніну подобався запах яблук і перед тим, як сісти писати вірші, він розкладав їх по всій кімнаті;

-  смакова – це запам’ятовування смакових відчуттів і сприймань, які пов’язані не тільки з потребою організму в їжі, а й з пізнавальними здібностями людини; також, смакова пам’ять сприяє утворенню різноманітних асоціацій, які сприяють натхненню і відтворенню інформації або ж гальмують її: відомо, що творче натхнення до О. Пушкіна приходило лише тоді, коли він відчував смак духмяної кави;

-  дотикова – це запам’ятовування дотикових відчуттів, наприклад, незрячими людьми, які користуються азбукою Брайля;

Ейдетична пам’ять – високий рівень розвитку образної пам’яті, що полягає в здатності зберігати яскраві образи предметів протягом довгого часу після їх зникнення з поля зору людини. Ейдетичні образи подібні до уявлень тим, що виникають за відсутності предмета. Але характеризуються таким деталізованим його баченням, яке недоступне звичайному уявленню.На думку науковців, ейдетична пам’ять найбільше розвинена у дітей. У 1921 р. було проведено дослідження групи дітей молодшого шкільного віку, яким упродовж 9 с. демонструвалася сюжетна картинка з великою кількістю деталей. Після того, як прибрали зображення, діти продовжували бачити його в уяві і могли точно відтворити те, що запам’ятали, та відповісти на запитання дослідників.

ØСловесно-логічна пам'ять - це запам’ятовування, збереження і відтворення думок, понять і словесних формулювань. Думки не існують поза мовою, тому і вид пам’яті називається не просто логічним, а словесно – логічним. Відтворення навчального матеріалу може бути і механічним (без розуміння його змісту). Форма відтворення думки залежить від рівня розвитку мовлення.

ØЕмоційна пам'ять  пам'ять на пережиті почуття (Людина знову радіє, згадавши радісну подію, червоніє, коли згадує про негативний вчинок). Емоційна пам'ять  - найважливіша умова духовного розвитку людини.

За ступенем вольової регуляції пам’яті:

ØДовільна пам'ять – коли людина ставить мету запам’ятати чи відтворити той чи інший матеріал.

ØМимовільна пам'ять – запам’ятовування інформації без прикладання вольового зусилля. Життєвий досвід дитини спочатку будується в основному на мимовільній пам’яті і набувається дитиною без спеціального наміру запам’ятати без спеціальних зусиль.

За ступенем збереження в пам’яті:

Ø     Короткочасна пам'ять – процес відносно невеликої діяльності (декілька секунд або хвилин, коли людина може відтворити події, які щойно відбулися. Після нетривалого часу враження зникають і людина не зможе щось згадати з того, що сприйняла – пам'ять секретар – машиністки, перекладача).

Ø  Довготривала пам'ять– характеризується відносною тривалістю і міцністю збереження сприйнятого матеріалу. В ДП відбувається накопичення знань, які зберігаються в перетвореному вигляді, більш узагальненому і систематичному. Це пам'ять пов’язана з відтворенням даного матеріалу в даний момент. Це «глибинна» пам'ять, «пам'ять – зберігання». Обсяг матеріалу, який зберігається на рівні ДП більше того, що може відтворюватися на рівні КП.

Ø     Оперативна пам'ять – запам’ятовування будь -  якоїінформації на час, необхідний для виконання операції, окремого акту діяльності (процес вирішення задачі).

  

3. Процеси пам’яті:

 

Ø    Запам’ятовування – закріплення тих образів, які виникають у свідомості під впливом предметів і явищ дійсності в процесі відчуття і сприймання. З точки зору фізіології – це процес утворення і закріплення в мозку слідів збудження і відповідних нервових зв’язків. Воно може бути мимовільним і довільним.

Ø    Систематичне, планомірне, спеціально організоване запам’ятовування із застосуванням певних прийомів називається заучуванням.

ØЗбереження – утримання заучуваного у пам’яті, збереження слідів і зв’язків у мозку. Збереження – це боротьба з забуванням.

ØЗабування – зникнення, випадання з пам’яті «стирання» слідів, гальмування зв’язків. Забування дає мозку звільнятися від зайвої інформації.

Доцільно знати, що інтенсивне забування інформації відбувається у перші шість годин після запам’ятовування. Тому для тривалого збереження інформації в пам’яті потрібно її повторювати після вивчення з таким інтервалом: перше повторювання  через 15-20 хв.; друге – через 8-9 год.;  третє – через добу.

ØВідтворення – образи, закріплені в пам’яті, актуалізуються без опори на вторинне сприймання тих чи інших об’єктів. Фізіологічно це означає наявність різних слідів – стійких, міцних (відтворення).

Найпростіша форма відтворення – упізнавання – це відтворення певного об’єкта або інформації в умовах повторного сприймання.

ØУпізнавання  поява почуття знакомості при повторному сприйманні.

Складнішими формами відтворення є згадування і пригадування.

Згадування – відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Наприклад, під час складання іспиту студент може без підготовки правильно відповісти на запитання.

Пригадування – відтворення збереженої в пам’яті інформації при докладанні певних вольових зусиль. Так, свідок скоєння злочину відтворює інформацію, що запам’ятав з докладанням певних вольових зусиль, намагається пригадати подію деталізовано. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання набутих знань

 

4. Індивідуальні особливості пам’яті

 

Люди відрізняються за такими особливостями пам’яті:

-     готовністю до відтворення – як швидко та легко людина може пригадати необхідну їй інформацію;

-     точністю запам’ятовування (відповідністю відтвореної інформації тому, що запам’ятовувалося);

-     міцністю запам’ятовування (тривалість і збереження засвоєної інформації);

-     швидкістю запам’ятовування (кількістю повторень та витраченим часом, які необхідні для запам’ятовування нової інформації);

-     тривалістю запам’ятовування (здатністю правильно відтворювати набуту інформацію максимально тривалий час);

-     переважанням того чи іншого виду пам’яті за характером психічної активності;-        домінуючими прийомами запам’ятовування

 

6. Розвиток пам’яті

 

Для розвитку пам’яті важливим є формування вміння  запам’ятовувати та відтворювати. Високий рівень розвитку досягається, якщо:

- наявний мотив до запам’ятовування, чітко сформулювати, що і як запам’ятати;

- ставиться мета запам’ятати надовго;

- використовуються смислові опори, мислені співвіднесення і смислові групування;

– хто добре осмислює, той добре запам’ятовує і пам’ятає довго;

- великий обсяг інформації вивчається за смисловими частинами: варто при цьому використовувати прийоми аналізу матеріалу (скласти план розділу, класифікувати інформацію, систематизувати її, згрупувати, порівняти з набутою раніше, утворити асоціативні ланцюжки);

- кількість повторень не перевищує ту кількість, яка необхідна для першого відтворення інформації;

- вивчення триває одну годину сім днів, а не сім годин за один день;

- вивчення точних наук чергується з гуманітарними, тобто після математики вивчають історію, після фізики – літературу, оскільки пам’ять любить різноманітність;

- здійснюються записи, зображуються схеми й діаграми, кресляться графіки, зображуються карикатури, відбувається порівняння з раніше вивченим;

- перше повторення здійснюється не пізніше , ніж за 40 хв. після запам’ятовування інформації. Можливості кращого запам’ятовування інформації  значно посилюються, якщо пам’ять тренувати. Психологи пропонують систематично виконувати такі вправи:

1.Уважно подивіться на предмет, пейзаж або людину впродовж 5 с і якомога краще запам’ятайте обраний об’єкт. Заплющіть очі, намагаючись досягти максимально чіткого, яскравого й детального зображення об’єкта. Подумки поставте собі запитання про подробиці обраного об’єкта і спробуйте на них відповісти. Відкрийте очі й порівняйте уявний образ з оригіналом. Виконуйте вправу, доки не досягнете результату.

2.Викиньте на стіл 4 сірники. Протягом 5 с подивіться на них і запам’ятайте їх розташування. Вийдіть в іншу кімнату і спробуйте відтворити правильне розташування сірників на папері. Якщо це вдалося, щодня додавайте по одному сірнику, доводячи кількість до 14. Якщо ви легко впоралися із завданням, можете його ускладнити – необхідно запам’ятовувати розташування не тільки сірників, а й їхніх голівок.

3.Уголос проговоріть будь-який арифметичний ланцюжок (наприклад, від чотирьох відняти три, додати десять, помножити на три, відняти сім і т.д.). Тепер подумки виконайте ці нескладні обрахунки – таким чином, вам необхідно буде пригадати все, що ви сказали попередньо.

4.Покладіть на стіл 7 дрібних предметів, уважно подивіться на них і запам’ятайте. Вийдіть в іншу кімнату і спробуйте описати на папері все, що ви запам’ятали. Якщо це вдалося, щодня додавайте по одному предмету (кількість об’єктів не повинна перевищувати 15).

5.Огляньте кімнату і запам’ятайте все, що в ній знаходиться. Вийдіть в іншу кімнату і спробуйте описати на папері все, що ви запам’ятали.

6.Увечері, перед сном, протягом 7-10 хв. швидко відтворіть ланцюжок основних подій дня із пригадуванням образів людей, з якими зустрічалися, їхніх імен, прізвищ, телефонів, одягу, аксесуарів, змісту розмов тощо. Намагайтеся чітко й детально відтворити все, що бачили, чули і відчували саме у тій послідовності, у якій це відбувалося.

7.Для розвитку словесної пам’яті варто вивчати європейські мови, для розвитку зорової – східні.

 

 

Тема. Мислення

План

1.Мислення та його фізіологічні основи

2.Операції мислення

3.Види і форми мислення

4.Індивідуальні особливості мислення

 

Література

1.Маклаков А. Г. Общая психология : Учебник для вузов. – СПб. : Питер, 2005. – С. 298-332.

2.Максименко С. Д. Общая психология : Учебник. – М. : Рефл-бук, 2001. – С. 219-234.

3.Психологія / Ю.Л. Трофімов, В. В.Рибалка, П. А.Гончарук. – К. : Либідь, 2003. – 270-314.

4.Пашукова Т. І., Допіра А. І., Дьяконов Г. В. Практикум із загальної психології / за ред. Т. І. Пашукової. – К. : Знання, КОО, 2000. – С. 55-60.

5.Практикум по общей психологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов / Под ред. А. И. Щербакова. – М. : Просвещение, 1990. – С. 175-187.

  

1.  Мислення та його фізіологічні основи

 

Мислення – пізнавальний психічний процес, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності і дозволяє встановлювати зв’язки й відношення між предметами та явищами.

Узагальненість виражається у здатності людини пізнавати властивості, які є загальними для багатьох об’єктів Вони не існують у вигляді конкретних предметів або явищ, а є доступними лише для розуміння. Наприклад, «колір» не є загальною ознакою оточуючих предметів, це – певна абстракція, яку можна лише зрозуміти через слова. Однак це поняття існує як колір конкретного предмета: жовте сонце, зелене яблуко, червоні губи, синя стрічка. Отже, узагальненості сприяє те, що мислення має знаковий характер і виражається словом.

Таким чином, мислення існує лише в людини й виникає та розвивається під впливом навчання і виховання. Необхідною і важливою умовою є наявність інтелектуально насиченого середовища і спілкування з іншими людьми. Оскільки діти, які зростають в умовах соціальної ізоляції, мають найпростішу форму мислення як у вищих тварин.

Наприклад, відомий в історії факт, коли у середині XVІІІ ст. російським імператором проголосили двомісячне маля на ім’я Іван Антонович. Його царювання тривало не довго і завершилося раніше, ніж імператор вимовив перше слово. Ніхто і ніколи не розмовляв із в’язнем, він знаходився у повній самотності. Зрештою відлюдницький спосіб життя сильно позначився на розумових здібностях: він не вмів розмовляти і справляв враження ідіота.

Опосередкованість виражається в тому, що пізнання внутрішніх і недоступних для сприймання властивостей та закономірностей здійснюється через посередники. Наприклад, лікар за зовнішніми ознаками і результатами аналізів може встановити захворювання людини; ми не бачимо радіацію, але знаємо про небезпечність її впливу на організм людини опосередковано через наукові дослідження. Сутність опосередкованого пізнання навколишньої дійсності полягає у тому, що людина здатна робити судження про властивості і характеристики предметів і явищ без безпосереднього контакту з ними, шляхом аналізу непрямої інформації. Наприклад, щоб дізнатися, яка сьогодні погода, нам не обов’язково виходити на вулицю – ми можемо скористатися Інтернетом, телебаченням або термометром.

В основі процесу мислення лежить складна аналітико синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. У результаті аналізу (виділення) і синтезу (поєднання) зовнішніх і внутрішніх подразників у корі головного мозку утворюються тимчасові нервові зв’язки, або асоціації, які є фізіологічною основою мислення.

В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв’язки: першосигнальні (пов’язані з відчуттями, сприйманнями і уявленнями про навколишній світ) і другосигнальні (утворюються в корі головного мозку за допомогою слів).

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою. Думка не може ні виникнути, ні існувати поза мовою.

Мислення за своєю природою соціальне, тобто пізнання закономірностей навколишнього світу здійснюється шляхом засвоєння знань, вироблених людством у процесі суспільно – історичного досвіду.

 

2.              Операції мислення

 

Мислительна діяльність людини здійснюється за допомогою мислительних операцій:

·                        Порівняння – мислене встановлення схожості і відмінності між предметами і явищами дійсності.

Обов’язковою умовою порівняння як операції мислення є необхідність виокремлення суттєвих ознак предметів або явищ, що порівнюються.

·                        Аналіз – мислене розчленування предмета або явища на складові його частини, виділення в ньому окремих частин, ознак і властивостей.

Сутність цієї операції полягає у тому, що сприймаючи будь-який предмет або явище, людина може виокремити одну частину з іншої, і таким чином дізнатися, із яких частин складається те, що вона приймає.

·                        Синтез – мислене поєднання окремих елементів, частин, ознак в єдине ціле.

Наприклад, прочитавши опис головного героя у романі, ми можемо відтворити його образ; на підставі допиту свідків, обстеження речових доказів та знайомства з місцем скоєння злочину, у слідчого складається цілісне уявлення про злочин.

·                        Абстрагування – це уявне відокремлення одних суттєвих(головних) ознак і властивостей предметів та явищ від несуттєвих (зокрема, спостерігаючи переміщення в просторі різних за характером об’єктів-машини, людини, птаха, хмар, небесних тіл, ми виокремлюємо рух як спільну для них властивість і осмислюємо його як самостійну категорію).

Сутність абстрагування як операції мислення полягає в тому, що сприймаючи будь-який предмет і виокремлюючи в ньому певну частину, ми повинні розглядати виокремлену частину або властивість незалежно від інших частин і властивостей цього предмета. Ми можемо виділити частину предмета або його властивості з усієї інформації, що надходить і відволіктися від інших ознак. За участю цієї операції мислення формуються абстрактні поняття, наприклад:«яскравість»,

·                        Узагальнення – об’єднання предметів у групи за тими схожими ознаками, які виділяються у процесі абстрагування (узагальнення виокремлених рис предметів та явищ дає змогу групувати об’єкти за видовими, родовими й іншими ознаками).

Предметом узагальнення може бути множинність об’єктів – наприклад, студенти вищого навчального закладу, рослини парку культурні заклади міста тощо.

·                        Конкретизація – мислительна операція, в процесі якої ми надаємо предметного, наочного характеру тій чи іншій абстрактно-узагальненій думці. У навчальному процесі конкретизація пов’язує наші теоретичні знання з практикою і допомагає правильно зрозуміти дійсність.

Конкретизувати – означає застосувати, навести приклад або конкретний факт, що підтверджує загальне теоретичне положення, закон, правило в конкретному випадку. Конкретизація сприяє кращому розумінню. Наприклад, конкретизацією поняття «дошка» є такі поняття: «шкільна дошка», «кухарська дошка», «паркетна дошка», «меморіальна дошка», «дошка пошани», «дошка оголошень» тощо.

 

3. Види і форми мислення

 

Види мислення

·     Предметно-дійове – вид мислення, пов'язаний з практичними діями над предметами. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, для яких мислити про предмети означає діяти, маніпулювати з ними. У розвиненій формі воно властиве людям певної професії, що пов’язана з практичним аналізом.

·     Наочно-образне – вид мислення, який спирається на сприймання або уявлення. Цей вид мислення характерний для дошкільнят і частково дітей молодшого шкільного віку, а також для письменників, художників, музикантів, акторів.

·     Абстрактне (словесно-логічне) мислення – мислення поняттями, які позбавлені наочності. Розвивається і функціонує на основі мовлення й у відповідності до правил логіки (науки, яка досліджує форми й закони правильного мислення). Цей вид мислення дозволяє розкрити і зрозуміти внутрішню сутність речей, які неможливо безпосередньо сприймати через фізичний контакт із ними. Словесно-логічне мислення представлено у формі понять, суджень і умовисновків

Форми мислення

Розрізняють три основні форми мислення:

·     Поняття – це форма мислення, у якій відбиваються загальні суттєві властивості предметів і явищ. Властивості і ознаки предметів є суттєві і несуттєві (трикутник має три кути, певні розміри довжину сторін і площу. Але лише перша ознака дозволяє відрізнити фігуру трикутника від інших фігур).

·     Судження – форма мислення, що містить твердження або заперечення якогось положення відносно предметів, явищ та їх властивостей.

·     Умовисновки – така форма мислення, в процесі якої людина, спів ставляючи і аналізуючи різноманітні судження, виводить з них нове судження.

Є два види умовисновків:

-       Індукція – спосіб міркування від окремих суджень до загального судження.

-       Дедукція  - спосіб міркування від загального до окремого судження.

Запропонувати студентам навести приклади видів умовисновків.

 

 

4. Індивідуальні особливості мислення

 

Індивідуальні особливості мислення зумовлюються особливостями життя людини, характером діяльності й навчання, особливостями розвитку мовлення, залежать від рівня оволодіння мисленнєвими операціями, від типу вищої нервової діяльності.

До індивідуальних особливостей мислення відносяться:

- широта мислення – здатність охоплювати усе питання в цілому, не випускаючи з поля зору окремих важливих деталей, розглядати проблему в різноманітті її зв’язків з іншими явищами; проявляється у широкому кругозорі, різнобічній допитливості, характеризує всебічний і творчий підхід до пізнання теорії і практики;

- глибина мислення – це здатність аналізувати, порівнювати, знаходити суттєве, проявляється в уміннях проникнути в сутність складних питань життя і діяльності, бачити проблему, розуміти причини виникнення подій і явищ, передбачити їх розвиток тощо;

- самостійність мислення – незалежність власної думки, уміння людини самостійно висувати нові завдання, знаходити потрібні розв’язки й відповіді без допомоги інших людей, але на підґрунті суспільного досвіду. Формування цієї якості є необхідною умовою розвитку ініціативності та творчості людини;

- критичність мислення – проявляється в здатності людини об’єктивно оцінювати інших і себе, самокритично ставитися до власних думок і дій, старанно доводити й перевіряти всі положення та висновки, що висуваються, не підпадати під влив думок інших людей;

- гнучкість мислення – самостійність і свобода думки при виборі способу розв’язання нових задач, здатність змінювати тактику і стратегію розв’язання задач, уміння пошуку нових, нестандартних способів дій, це – мислення, якому не притаманні трафаретність і шаблонність.

- динамічність мислення – характеризується часом, протягом якого люди можуть упоратися з одним і тим же завданням, це – здатність людини знайти вихід зі складної ситуації, оперативно обміркувати й негайно прийняти правильне рішення. У цій особливості проявляється винахідливість і кмітливість людини.

 

   Тема. Увага

План

1.  Поняття про увагу як форму організації психічної діяльності.

2.  Види уваги

3.  Основні властивості уваги.

 

Література

1.     Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод, пособие курсу «Психология человека». – М. : Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

2.     Дубровина И.В. и др. Психология : Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений /И.В. Дубровина, Е.Е. Данилова, A.M. Прихожан; Под ред. И.В.Дубровиной. М., Издательский центр «Академия», 1999.464 с.

3.     Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. – Львів : Світ, 2001. – 280 с.

4.     Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська,            З. В. Огороднійчук та ін. – К. : Либідь, 2005. – 464 с.

5.     Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця : Нова книга, 2004. – 704 с.

6.     М’ясоїд П. А. Загальна психологія : Навчальний посібник. – К. : Вища школа, 2001. – 487 с. 

 

  

1.                Поняття про увагу як форму організації психічної діяльності

  

-                     Як ви думаєте  що таке увага?  Яке значення вона має для людей?

Послухайте одну притчу. Розповідають, що одного разу магараджа обирав собі міністра. Він оголосив, що візьме того, хто пройде по стіні навколо міста з великим глеком, доверху наповненим молоком, і не проллє жодної краплини. Багато претендентів ходили, а по дорозі їх лякали, відволікали, і вони проливали молоко.

-         «Це не міністри», – говорив магараджа.

Але ось пішов один. Ні крики, ні хитрощі не відволікали його очей від переповненого глека.

-         Стріляйте! – гукнув магараджа.

-         Стріляли, але це не допомогло.

-         Це міністр! – сказав магараджа.

-         Ти чув крики? –запитав він його.

-         Ні!

-         Ти бачив, як тебе лякали?

-         Ні. Я дивився на молоко.

-         Ти чув постріли?

-         Ні, я дивився на молоко!

Увага це процес зосередження психічної діяльності на чомусь.

Іноді вчені зауважують, що увага не є самостійним психічним процесом, оскільки вона не відображає ні властивостей предмета, ні зв’язків, ні відношень між ними. Її змістом є зміст тієї психічної діяльності, у яку вона включена. Тому її ще позначають як форму психічної діяльності.

Фізіологічною основою уваги є механізм взаємодії основних нервових процесів –  гальмування і збудження, що протікають у корі головного мозку.

Увага виділяє в полі чіткого усвідомлен­ня предмет (об'єкт) серед багатьох інших предметів довкола людини, а інші предмети не потрапляють у поле чіткого усвідом­лення, становлячи загальний фон сприйняття. Фізіологічно це означає, що збуджуються одні нервові центри і гальмуються інші, діє встановлений І. П. Павловим закон індукції нервових процесів, за яким процеси збудження, що виникають в одних ді­лянках кори головного мозку, спричинюють процеси гальмуван­ня інших ділянок мозку.

Часто увага виступає як орієнтувально-дослідницька діяль­ність. Ви йдете садом. Сутінки. Щось упало на землю. Ви виді­лили цей сигнал і вирішуєте для себе: що це таке? (І. П. Павлов назвав це орієнтувальним рефлексом, який виникає на все нове, невідоме.) Тут же організується зовнішня орієнтувально-дослід­ницька діяльність, яка створює умови для кращого сприйняття та дослідження предмета.

Утворений центр збудження домінує (панує, переважає) над усіма іншими, і його називають домінантою (або оптимальним вогнищем збудження), а інші ділянки мозку за законом індукції загальмовано. Цим створюються такі умови, за яких усувається вплив сторонніх подразників, бо їхні сигнали потрапляють на загальмовані ділянки кори головного мозку. Вогнище оптимального збудження переміщується корою головного мозку, що ство­рює умови для кращого пізнання та вивчення предмета.

У ділянках кори головного мозку, що перебувають у стані оптимального збудження, створюються найсприятливіші умови, які забезпечують найкращий плин пізнавальної і творчої діяль­ності, її продуктивність. Встановлено, що найкраща увага в про­цесі розумової діяльності забезпечується за умов, коли окрім головного подразника, що створює оптимальне вогнище збуджен­ня в корі, діють ще й слабкі побічні подразники. Це пояснює­ться тим, що для створення робочого оптимального вогнища збудження великої інтенсивності діючий панівний подразник ви­являється недостатнім і посилення його йде через побічні подраз­ники. І. М. Сєченов прийшов до висновку, що абсолютна, «мерт­ва» тиша не підвищує, а знижує ефект розумової роботи, бо зосередити увагу на роботі стає дуже важко. Він наводить при­клад: в одній великій бібліотеці створили кімнати для наукової роботи. У ці кімнати не доходили ніякі сторонні звуки зовні, а звуки, що виникали в самій кімнаті, поглиналися. Стояла ціл­ковита тиша. У цих кімнатах ніхто продуктивно працювати не міг – поступово в людей виникав сонливий стан – гальмування.

Спостереження та спеціальні дослідження переконують, що слабкі побічні подразники не знижують ефективності роботи, а поліпшують її. Легкий шум, який долинає в кімнату, шерех лис­тя, цокання годинника та інші слабкі звуки не тільки не руйну­ють уваги, а часом навіть посилюють її. Відвертають увагу силь­ні подразники або подразники, до яких у людини виявляється помітний інтерес (наприклад, радіо - та телевізійні передачі, му­зика).

Цікаво зазначити, що самі учні (особливо молодшого шкіль­ного віку) часто не усвідомлюють негативного впливу деяких по­дразників на навчальну діяльність. Ці школярі запевняють, що уважно працюють і їм не заважає радіо, телевізор чи музи­ка. Проте   експериментальні   дані   показують, що за тих умов прояву особливої, професійної уваги (наприклад, друкарці, сте­нографістці потрібна велика зосередженість та стійкість уваги; водієві потрібне вміння швидко переключати увагу; учителеві – розподіл та зосередженість уваги).

 

2.           Види  уваги

За активністю увага може бути мимовільною і довільною.

Увага, яка виникає без прикладання вольового зусилля  і без заздалегідь поставленої мети з нашого боку, називається мимовільною.

Мимовільну увагу спричинюють особливості діючих на люди­ну подразників. До таких особливостей належать:

1.    Сила подразника – сильний звук, яскраве світло.

2.    Новизна, незвичність подразника.

3.    Рухомість предмета, а також початок або припинення дії подразника.

Наприклад, гусінь нерухома – ми її не помічаємо, вона поповзла і негайно привернула нашу увагу.

Мимовільна увага виникає залежно від стану самої людини, пов'язана з її настроєм, переживаннями, очікуванням, потреба­ми, інтересами та ставленням до того, що діє на неї.

Увага, що виникає внаслідок свідомо поставленої мети, нази­вається довільною.

Довільна увага виникла у людини і розвивалася в процесі праці.

Збереження стійкої довільної уваги залежить від ряду умов.

1.                Усвідомлення обов'язку у виконанні певної діяльності.

2.                           Чітке розуміння мети і завдання виконуваної діяльності.

3.                           Стійкість інтересів. Учень захоплений шаховою партією, йому трапилися утруднення в позиції, виникла втома, але увага не знижується.

4.                           Звичні умови роботи. У чітко визначений час і в певному місці школяр готує уроки, це підтримує його довільну увагу.

5.                                  Створення сприятливих умов для діяльності, тобто виклю­чення негативно діючих сторонніх подразників (радіо або гучна музика, крики та шум).

Довільна та мимовільна увага тісно пов'язані між собою, довільна може змінюватися мимовільною, а мимовільна – дові­льною. Наприклад, школяр почав читати задане вчителькою оповідання. Він читає тільки тому, що завтра його можуть запи­тати, ніякого інтересу немає, і школяр робить зусилля, змушує себе читати і бути уважним (тут виступає довільна, навмисна увага). Одна думка в оповіданні, пов'язана з цікавим прикладом, захопила хлопчика, напруження зникає, і школяр читає, не роб­лячи зусилля бути уважним – питання підпорядкувало його увагу (тут виступає вже мимовільна, ненавмисна увага). Та ось знову ідуть нудні розмірковування. Школяр читає далі, інтерес до читання зникає. Хлопчик з великим задоволенням припинив би читати, але треба – це урок, і учень робить над собою зусил­ля, читає і змушує себе бути уважним. Знову мимовільна увага змінилася довільною.

Окрім довільної та мимовільної уваги виділяють ще один вид уваги –післядовільна увага, яка поєднує в собі деякі риси до­вільної і мимовільної уваги.

Післядовільною вона називається тому, що виникає на основі довільної уваги і після неї.

Ось третьокласник пише домашній твір на тему, як він провів літо. Спершу ця робота його зовсім не захоплює. Він береться за неї неохоче, раз у раз кидає її, робить великі зусилля, аби при­мусити себе працювати, нарешті зосереджується (довільна ува­га). Та ось учень поступово захопився, пише вже охоче, зосере­джено. Картини літнього часу, пригод, подій так і встають перед його очима. Тут і купання, і риболовля, і походи в ліс по гриби, і весела гра. Школяр захоплений цим, так і спішить відобразити їх в своєму творі. Довільна увага перейшла в післядовільну. Післядовільна увага, як видно з наведеного прикладу, поєднує в собі деякі особливості довільної уваги (цілеспрямований характер, усвідомлення мети) і деякі риси мимовільної уваги (непотрібні вольові зусилля, щоб її підтримувати).

За спрямованістю увага може бут

 -  зовнішня (регулює фізичну діяльність людини);

-  внутрішня (пов’язана з усвідомленням особистістю своєї діяльності, свого внутрішнього світу, із самосвідомістю; має місце лише в людському світі; об’єктами внутрішньої уваги є почуття, спогади, думки; є необхідною умовою розвитку свідомості і самосвідомості; уміння думати й обдумано діяти пов’язане з розвитком внутрішньої уваги.

За формою прояву увага також буває:

-     індивідуальна (зосередження уваги людини на своєму завданні);

-     групова (зосередження уваги групами в умовах роботи в колективі);

-     колективна (зосередження всіх членів колективу на одному предметі).

 

3.     Основні властивості уваги

 

Основні властивості уваги – обсяг, розподіл, концентрація, стійкість коливання, переключення.

Обсяг уваги – це кількість об'єктів, які сприймаються одно­часно з достатньою чіткістю.

Обсяг уваги залежить від кількох причин.

1.    Від особливостей об'єктів, які сприймаються. Не пов'язані між собою предмети сприймаються одночасно числом від 3 до 5 (так, якщо на короткий час показувати окремі букви, то сприймають­ся 3-5 букв); пов'язані між собою об'єкти сприймаються від 12 до 14 (якщо показувати не окремі букви, а слова, то за цих самих умов сприймається 12-14 букв).

2.Від досвіду та практичної діяльності людини. Об'єм уваги учня, що починає читати, дуже малий, але під час опанування техніки читання, набуття досвіду у дитини збільшується і об'єм уваги, необхідний для читання.

3.Від поставленого завдання. Якщо перед учнем поставити завдання — відшукати на дереві дятла і спостерігати за ним, то школяр обмежить свою увагу лише одним птахом, а якщо йому дане завдання — швидко поглянути й перелічити курчат у квоч­ки, то він намагатиметься розширити об'єм своєї уваги і схоплю­вати одночасно більшу кількість курчат. Об'єм уваги у школяра збільшується, якщо він включається в діяльність, де необхідно розширювати об'єм уваги.

Розподіл уваги це одночасна увага до двох або кількох об'єктів та одночасне виконання дій з ними чи спостереження за ними.

Розповідають, що римський імператор Юлій Цезар умів одночасно читати, писати і слухати. Але, імовірно, він просто умів переключатись з однієї справи на іншу і встигав вчасно повернутись до перерваної справи до того, як наступало забування.

Розподіляти увагу можливо й необхідно, у житті це потрібно весь час, а деякі професії вимагають неодмінного розподілу ува­ги (шофер, пілот, учитель). Учитель одночасно стежить за кла­сом і пояснює урок. Розподіл уваги потрібен і під час навчальної діяльності. Наприклад, учень повинен слухати, що пояснює вчи­тель, і стежити за тим, що він показує (карту, картину), або по­винен слухати й одночасно записувати.

 Концентрація (зосередженість) уваги це утримування уваги на одному об'єкті або на одній діяльності, абстрагуючись від усього іншого.

У 1874 році в Німеччині дев’ятирічному хлопчику повинні були видалити пухлину. Знеболювальних засобів тоді не було, і, щоб відволікти дитину від операції,їй розповідали захоплюючу казку. Через 18 років хлопчик, який подорослішав, приніс видавцю казку «Білосніжка та семеро гномів» і розповів, що під час операції зовсім не відчував болю. Цим хлопчиком був відомий казкар Якоб Грімм.

Учень робить модель. Він цілковито поринув у справу, не помі­чає, як іде час, не реагує на телефонні дзвінки, його можна гук­нути, покликати обідати – він не відповідає, а часом навіть і не чує. У цьому випадку кажуть про велику силу його зосередже­ної уваги. Зосередженість уваги, як правило, пов'язана з глибоким дійо­вим інтересом до діяльності, до якої-небудь події чи факту. При­гадайте, яка тиша западає раптом в аудиторії, коли лектор почи­нає говорити про щось особливо цікаве або демонструвати щось для вас життєво важливе.

Стійкість уваги це тривале утримання уваги на предметі чи якій-небудь діяльності.

Міра стійкості уваги може бути пов’язана з тим, наскільки цікава, значуща для людини діяльність. Може залежати від стану здоров’я людини, від особливостей її нервової системи, від зовнішніх обставин. Багаті змістом, рухливі, динамічні, різноманітні об’єкти довше привертають увагу до себе. Також залежить від ходу діяльності, успіхів людини у подоланні труднощів, від мотивації діяльності, від умінь працювати.

Стійка увага може зберігатися протягом 10-15 хвилин, ко­роткочасні відвертання не мають значення для діяльності, але вони дають можливість маленької перерви у зосередженості. Виходить короткочасний і необхідний відпочинок, він непомітний і не руйнує стійкості уваги, але дає змогу зберегти увагу до цієї діяльності до 45 хвилин і більше.

Стійкість уваги допомагає зберегти цікава діяльність, рухо­мість об'єкта уваги (на нерухомому об'єкті увага зберігається приблизно 5 секунд), активна і різноманітна практична діяль­ність з предметом,  активна розумова діяльність.

Стан, протилежний стійкій увазі, називають нестійкістю ува­ги. Школярі легко відвертаються під впливом раптових, сильних подразників, а також емоційно діючих подразників. Нестійкість уваги може виникнути від непосильної, надміру широкої, неціка­вої чи нікому непотрібної роботи, механічної діяльності. На­приклад, учень дістає завдання зробити однорідні приклади з арифметики чи аналогічні вправи з мови. Учень робить перші приклади і пише перші вправи уважно, а далі працює механіч­но. Так виховується недбалість, а стійкість уваги занепадає.

Коливання уваги – це періодичне відвер­нення та послаблення уваги до певного об'єкта або діяльності.

Переключення уваги це переміщення уваги з одного об'єк­та на інший в зв'язку з переходом від однієї діяльності до іншої і з постановкою нового завдання.

Навмисне переключення уваги завжди супроводжується деяким нервовим напруженням, яке виражається у вольовому зусиллі. Звідси зрозуміло, чому важко буває розпочинати нову роботу, особливо якщо вона не викли­кає приємних почуттів. Тому не рекомендується часто змінювати зміст і види роботи в процесі навчальної діяльності, якщо це спричинює школярам утруднення і вимагає великої перебудови характеру діяльності. Під нас втоми та одноманітної роботи пе­реключення уваги є корисним і необхідним.

 

Тема. Уява

План

1.  Понят про уяву та її фізіологічні основи. Уявлення уяви.

2.  Функції уяви

3.  Види уяви.

              

 

1. Поняття про уяву та її фізіологічні основи. Уявлення уяви

 

Уявлення того, що в минулому людина не сприймала, створення образів предметів і явищ, з якими раніше не зустрічалась, виникнення наочного образу того, що ще тільки буде створено, становить особливу форму психічної діяльності – уяву.

Уява – це створення нового в формі образів-уявлень на основі попереднього досвіду.

Хлопчик читає цікаву книжку: він нікого й нічого не бачить і не чує, він живе життям своїх героїв, співчуває їхній радості та горю, бореться з ворогами, перемагає їх. Цікава, захоплююча книжка викликає в хлопчика яскраві образи уяви. Інженер схи­лився над складним кресленням нової машини. У кресленні він усе більше і більше «бачить» працюючу машину, добре уявляє собі її зовнішній вигляд, йому навіть іноді вчувається шум її мотора – це теж уява. Процес уяви спостерігається в будь-якій людській діяльності.

Уява – дуже цінна психічна властивість людини. Уява притаманна тільки людині. Виникла й розвинулась уява в процесі праці. Перш ніж зробити яку-небудь річ, людина уявляє, що саме треба буде зробити, як вона буде робити, який вигляд матиме річ. Це уявлення наступних дій і того, що буде досягнуто в результаті відповідних дій, становить одну з характерних особливостей праці, яка відрізняє людську діяльність від поведінки тварин.

Фізіологічно процес уяви є процес утворення нових поєднань з уже складених нервових тимчасових зв'язків у корі головного мозку.

В процесах уяви виявляється взаємозв'язок першої і другої сигнальних систем, тому що образи уяви зумовлюються мовними сигналами, словами, чутними або баченими, й усвідом­люються ці образи також у мовній формі.

Уява – це деякий відхід від дійсності. Людина уявляє те, чого вона ще не бачила, що ще не існує, чого немає насправді, але джерело уяви завжди в об'єктивній реальності, у зовнішньому світі.

Уява – одна з форм відображення дійсності. Яким би новим не було те, що створено фантазією людини, воно неминуче виходить з того, що є в дійсності, спирається на неї. Письменник і художник, створюючи свої твори, виходять з наявних у них спостережень, взятих з життя. В іграх дітей, придуманих ними самими, використовується те, що бачать і чують вони навколо себе. Навіть тоді, коли створюються образи абсолютно фантастичні, те, що включається до них, узято з об'єктивної реальності, є відображенням її, хоча новий образ у цілому і не відповідає їй. Такі, наприклад, образи, що фігурують у народних казках. «Баба Яга-костяна нога в ступі їде, товкачем поганяє, мітлою сліди замітає» – в цілому образ фантастичний, не реальний, але складається він з реальних елементів (нога, ступа, мітла, слід).

У процесі уяви нові образи створюються з елементів старого, добре відомого минулого досвіду, але елементи цих образів людина часто комбінує, поєднуючи те, що в житті ніколи не поєднується. Таке незвичайне поєднання елементів, узятих з навколишньої дійсності, завжди справляє враження фантастичності. Чим більш незвичайне поєднання окремих елементів, тим більш фантастичний образ.

У фантастичних образах відображуються потреби, почуття, настрої, бажання, симпатії і антипатії людини. У казках, міфах, легендах, в уявних образах і подіях відображується прагнення передбачити майбутнє (килим-самоліт, незвичайно урожайні сади, поля, сита худоба); прагнення перетворити дійсність (нові відносини між людьми, загибель зла і перемога; прагнення пояснити незрозуміле (крики нічних птахів – це крики мавок, лісовиків; вогники болотних газів – це душі загиблих неприродною смертю).

Фантастичний образ пов'язаний з дійсністю не тільки тому, що він створюється з її елементів. Основне полягає в тому, що у фантастичному образі опосередковано відображується якась істотна й значна сторона дійсності, якась ідея, задум. У процесі уяви відображується ставлення особистості (або особис­тостей) до дійсності в яскравому, образному й наочному вираженні.

Уява проявляється у діяльності конструктора, винахідника, де ідеї і задум втілюються в реальному образі й спрямовані на перетворення дійсності. Наприклад, інженер тривалий час думав про створення нового самозагострювального різця, читав багато літератури з цього питання. За аналогією він згадав про завжди гострі зуби тигра. Людина стала вивчати будову зубів цього хижака й з'ясувала, що зуб тигра складається із двох шарів орга­нічного матеріалу: першого жорсткого (зовнішнього) і другого більш м'якого (внутрішнього). Коли тигр гризе, внутрішній шар стирається дещо скоріше, ніж зовнішній, і зуб завжди залишається гострим. Незабаром стали виготовляти самозагострювальні різці, що ґрунтуються на принципі роботи зубів тигра. Так було зроблено важливе й корисне відкриття в техніці металорізання.

Чим більше знань і спостережень у людини, тим більше в неї можливостей уяви. Уява дуже тісно пов'язана з процесом пізнання реального світу. Спеціальні дослідження завжди вказува­ли на зв'язок упізнавання з процесами уяви. Коли ми бачимо що-небудь неясно й нечітко, то завжди звертаємось до уяви і за допомогою здогаду пробуємо взнати те, що погано бачимо. Тут уява прискорює процес пізнання.

Якщо треба перевірити, наскільки реальні продукти уяви, звертаються до дійсності. Іноді на основі теоретичних даних, точних розрахунків винахідник створює в своїй уяві нову машину, але під час практичної перевірки виявляється, що є якісь технічні недоробки. Ідея правильна, а на практиці не може бути реалі­зована. Тоді починаються пошуки, нові розрахунки, створюються нові варіанти окремих деталей, нарешті, помилку або знайдено, або внесено потрібне уточнення, і тільки тоді уявне переходить у дійсне.

Будь-який новий образ, нова ідея співвідносяться з дійсністю і у випадку невідповідності відкидаються як хибні або виправляються, знов зіставляються з об'єктивною реальністю, і так відбувається до тих пір, поки не буде досягнуто правильне її відображення. Вчений перевіряє гіпотезу реальними фактами, спосте­реженнями в житті, досвіді, експерименті. До перевірки образів уяви дійсного звертається конструктор-винахідник, з’ясовуючи правильність і корисність винаходу, відповідність його вимогам, які до нього ставляться, можливість його практичного застосу­вання. Художник, скульптор, письменник прагнуть до життєвої правдивості своїх творів, оскільки відображення життєвої прав­ди є необхідною умовою впливу на людей. Учитель, плануючи виховання і формування певних особистих якостей в учня, завжди дуже уважно придивляється до результатів своїх вихов­них впливів і в разі необхідності змінює їх.

Практика є критерієм (мірилом) правильності образів уяви. Сам процес уяви пов'язаний з практичною діяльністю: людина створює образи, уточнює, збагачує, змінює їх. Практика дає змогу конкретизувати задуми, робить їх більш чіткими, певними, сприяє їх реалізації. Творчий задум збагачується, перевіряється і з'ясовується в процесі реального здійснення. Поки задум тільки в голові, він усе ще не до кінця зрозумілий людині. Кожен конструктор нової машини в процесі її створення робить малюнки, креслення, а іноді й моделі. Виготовлені моделі служать опорою і поштовхом для дальшої роботи уяви. Аналогічний процес реа­лізації образів уяви відбувається і в творчій праці художника, музиканта, письменника, вчителя. Поки у вчителя майбутній урок тільки в голові, він часто розпливчастий, він ще не вилився в чіткий план, в ясну модель. Тому для вчителя, особливо почат­ківця, має велике значення самостійне й ретельне продумування, планування кожного нового уроку в процесі його підготовки. Не можна дати доброго уроку за чужим, не продуманим самим, не відчутим планом.

Уява тісно пов'язана з усіма проявами особистості: з індивідуальними особливостями сприйняття і мислення людини, із своєрідністю її емоцій та почуттів, з її інтересами, здібностями. Нерозривно пов'язана уява і з вольовими якостями особистості. Особливо яскраво це спостерігається в процесі творчої праці, коли людина свідомо, цілеспрямовано, відповідно до свого ідей­ного задуму відтворює раніше одержані образи й створює нове. В цьому випадку нерідко потрібні великі вольові зусилля, і тіль­ки при наявності їх досягається поставлена мета — створюється справді нове.

Таким чином, процес уяви охоплює всю особистість у цілому. Найсильніше захоплюють усі сторони особистості творчі про­цеси.

 

2.     Функції уяви

 

Уява є неодмінним психологічним фактором пошукової творчої діяльності, що зумовлює її пізнавальну функцію. Створення нових образів впливає на відкриття винаходів. Уява спричинює концентрацію розумового зосередження та підвищує інтенсивність уваги.

Уява здійснює також антиципірувальну функцію в пізнанні й діяльності. Процес антиципації виражається в передбаченні результату обговорюваного положення, наступного способу дії, учинку, а в мовному плані – в уявній побудові фрази, зверненої до співрозмовника й у слуханні.

Водночас образи уяви здійснюють регулюючу функцію. Образи уяви є основою психічного стану, спрямованого на те, що може або повинне відбутися, а також попереднього настроювання в сприйнятті й дії. Вони здобувають спонукальне значення, сприяючи активізації діяльності в певному напрямку. Крім того, образи уяви тісно пов’язані з потребами, інтересами й іншими компонентами спрямованості особистості, тому є одним із психологічних факторів творчого натхнення

Велике також значення має контрольно-коригувальна функція образів уяви. Контроль за процесом дії й корекція в ході його виконання мають за мету виправлення недоліків і помилок, а також удосконалювання методів і прийомів виконуваної роботи. Щодо цього велике значення має спостереження за ходом роботи й уміння вчасно виправляти й поліпшувати процес праці. Особливо важлива корекція, яка передбачає дії, що виражаються в умінні помітити погрішність у трудовій операції й не допустити її здійснення вже в початковій фазі цього процесу.

 

3.          Види уяви

 

Найпростішою, первісною формою уяви є ті образи, що вини­кають без спеціального наміру з нашого боку. Слухаючи розпо­відь людини про яку-небудь подію, ми мимоволі уявляємо ситуа­цію, яку вона описує. Дивлячись на химерні хмари, що линуть у небі, ми іноді мимовільно бачимо в них обличчя людини або обрис тварини. В обох випадках джерелом виниклої елементар­ної уяви буде те, що сприймається людиною. Відмінність полягає у тому, що в першому випадку нові для людини образи виникають під впливом слів, які вона чує, в другому випадку нові образи спричинюються самим сприйманим предметом, злипаються з об­разом сприйняття. Схожим для обох випадків є неупередженість виникнення образів. Це приклади мимовільної уяви.

Довільна уява проявляється в тих випадках, коли нові обра­зи або ідеї виникають в результаті спеціального наміру людини уявити щось певне, конкретне.

Істотно характеризують уяву її самостійність, оригінальність, її творчий характер. З цієї точки зору розрізняють відтворюючу і творчу уяву.

Відтворююча уява (репродуктивна) — це уявлення люди­ною чого-небудь наочного для неї, причому уявлення спираєть­ся на словесне описання чи умовне зображення цього нового (креслення, схему, нотний запис). Цей вид уяви широко вико­ристовується у різних видах діяльності, особливо у навчанні.

Засвоюючи навчальний матеріал, виражений в словесній фор­мі (розповідь учителя, текст підручника), учень повинен уявити собі те, що відповідає новим поняттям, з якими він ознайомлю­ється. Наприклад, вивчаючи такий навчальний предмет, як при­родознавство, учні повинні уявити собі моря, озера, гори, незна­йомі рослини, тварин. Особливо велика роль відтворюючої уяви при читанні художньої літератури. Читаючи книжки, школяр за допомогою відтворюючої уяви уявляє собі героїв, немовби ба­чить їх, бачить картини природи, відчуває себе учасником подій, описаних у книжці. Щоб правильно уявити собі те, що передано словом, треба мати достатні знання. Тільки на знання спираєть­ся відтворююча уява.

Значно краще уявляють собі учні новий матеріал у тих ви­падках, коли перед ними ставлять конкретні завдання: намалю­вати або сконструювати ту чи іншу річ, яка відома учням лише з опису в книжці або з розповіді вчителя у класі. Така практична діяльність учнів, крім того, добрий засіб перевірки уявлень, що сформувалися в дітей на основі роботи відтворюючої уяви.

Творча уява. Від відтворюючої уяви слід відрізняти твор­чу уяву. В процесі творчої уяви створюються нові образи без опо­ри на готовий опис або зображення їх. Цей вид уяви відіграє важливу роль у всіх видах творчої діяльності людей.

-         Наведіть приклади творчої уяви.

Творчість — це діяльність, яка дає нові, вперше створювані, оригінальні продукти, що мають суспільне значення: відкриття нових закономірностей у науці, винахід нових машин, відшуку­вання способів виведення нових сортів рослин або порід тварин, створення творів мистецтва, літератури тощо. Джерелом творчої діяльності є суспільна необхідність у тому чи іншому новому про­дукті. Саме потреба суспільства в чомусь зумовлює виникнення творчої ідеї, творчого задуму, що веде до створення нового.

Неправильно думати, що творчість — вільна гра уяви, яка не потребує великої, а іноді важкої праці. Навпаки, все нове, визнач­не, важливе створено великою працею. Відкриття в галузі науки й техніки, видатні твори в галузі літератури та мистецтва — ре­зультат величезної, напруженої праці. Помиляються ті, хто ду­має, що творчість — результат натхнення, яке нібито дає можли­вість письменнику, художнику, творцю в будь-якій галузі без пра­ці створити свої твори. Насправді саме натхнення — це величезне напруження всіх психічних сил людини. Воно характеризується максимальною концентрацією їх на розв'язування поставленого завдання. «Чи повірите, навіть уві сні не можу позбутися своєї машини. Часом мені сняться малюнки та розрахунки», — говорив конструктор С. А. Лавочкін. «Забуваю світ»,— писав О. С. Пуш­кін про стан свого творчого натхнення.

Зразок творчої уяви – мрія, внутрішня діяльність, що полягає в створенні образу бажаного майбутнього.

Привести приклади мрії.

Фантазування – довільне оперування образами уяви.

 

Тема: Почуття та емоції. Воля

План

1.              Загальне поняття про почуття. Фізіологічні механізми почуттів.

2.              Прояви почуттів.

3.              Види емоційних станів та їх загальна характеристика.

4.              Види почуттів.

5.              Воля. Фізіологічні механізми волі.

6.              Вольова дія, її аналіз.

 

Література.

1.            Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод., пособие курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

2.            Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

3.            Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.

4.            М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2001. – 487 с.

5.            Полозенко О. В. Основи загальної психології: Навчальний посібник. – К.: 2009

 

 Зміст лекції

Загальне поняття про почуття. Фізіологічні механізми почуттів

Людина не тільки активно пізнає предмети та явища довколишнього світу, а й переживає певне ставлення до них. Одні по­дії її хвилюють, до інших вона байдужа, одні речі їй подобаються, інші — ні, одних людей вона любить, інших ненавидить, а ще до інших в неї немає ніякого ставлення. Людина переживає за­доволення і невдоволення, радість і горе, відчай і наснагу.

Почуттями (або емоціями) називають психічний стан, що виражає ставлення людини до інших людей, до самої себе, до життя довкола неї.

Відображення ситуаційного ставлення людини до певних об’єктів – це емоції.

Стійке і узагальнене ставлення до об’єктів – це почуття (Г. С. Костюк).

Емоції – це ті безпосередні переживання, з яких формується ставлення.

Почуття ж – це саме ставлення.

Коли ми чітко усвідомлюємо життєве значення об’єктів, предметів, інших для нас людей, то говоримо про почуття кохання, патріотизму, які пов’язані з цілою гамою емоцій.

Важлива властивість почуттів – амбівалентність (поєднання двох протилежних за знаком емоцій в одному почутті). Так, почуття ревнощів складається з емоцій радощів та гніву.

Почуття проймають, забарвлюють у певний тон усі боки психічної діяльності людини – її відчуття, сприйняття, думки, уяву, всі види її діяльності.

Джерелом почуттів є об'єктивна дійсність. Людина ставиться до предметів та явищ реального світу по-різному. Те, що пов'язане з прямим чи непрямим задоволенням потреб людини – як найпростіших, органічних, так і потреб, зумовлених її суспільним буттям, – викликає в неї позитивні почуття (задоволення, радість, любов). Те, що заважає задоволенню цих потреб, викликає негативні почуття (невдоволення, горе, печаль, ненависть).

Виникнення найскладніших, вищих почуттів зумовлене суспільним буттям людини. Інакше кажучи, почуття носять соціальний характер. В основі цих почуттів лежать насамперед потреби, що виникли в процесі суспільного розвитку людини і по­в'язані з відносинами між людьми: потреба у взаємному спілкуванні, потреба в трудовій діяльності, потреба вчинити відповідно до моральних норм, прийнятих у суспільстві, і т. д.

Отже, будь-яке почуття визначається прямо чи посередньо якимось зовнішнім впливом. Виняток становлять ті почуття, що виникають у зв'язку з якимись фізіологічними процесами, що відбуваються в самому організмі людини (хвороба, голод).

Значення почуттів у житті та діяльності людини надзвичайно велике.Почуття допомагають долати труднощі в навчанні, праці, творчій діяльності. Почуття часто визначають поведінку людини, постановку життєвої мети. Суха, черства, байдужа до всього лю­дина не здатна ставити й розв'язувати великі, життєво значущі завдання, добиватися справжніх успіхів і досягнень.

 

Фізіологічні механізми почуттів

Емоції та почуття являють собою складну реакцію організму, у якій беруть участь майже всі відділи нервової системи.  Емоції і почуття, як і всі інші психічні процеси мають рефлекторне походження.

Фізіологічним механізмом емоцій є діяльність підкіркових нервових центрів – гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації. Але кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у виявах емоцій і почуттів, здійснюючи регулювальну функцію стосовно підкіркових процесів, спрямовуючи їхню діяльність відповідно до усвідомлення людиною своїх переживань.

Включення підкірки в процес протікання почуттів має велике значення. Відомо, що в процесі діяльності людини стомлюються переважно нервові клітини кори великих півкуль, а підкіркові центри, нервові клітини підкірки такої втоми зазнають меншою мірою (немовля, у якого ще не діяльна кора великих півкуль го­ловного мозку, може рухати ніжками й ручками тривалий час, не стомлюючись). Включення підкірки в емоційний процес може створювати великий резерв нервової енергії, яку людина й вико­ристовує в своїх діях та поведінці. Позитивний емоційний стан знижує стомлюваність. Навіть дуже стомлена людина під час сильних позитивних емоційних переживань здатна енергійно й продуктивно діяти.

Позитивні емоційні переживання завжди пов'язані з поміт­ним піднесенням життєвого тонусу всього організму в цілому, і тому вони підвищують працездатність і загальне самопочуття людини. Негативні емоційні переживання пов'язані з такими змі­нами в організмі, які знижують психічну активність людини, по­мітно погіршують її діяльність, знижують працездатність.

Отже, резерв нервової енергії, який містить підкірка, може бути використаний тільки в зв'язку з активним проявом позитив­них почуттів. Позитивні почуття підвищують працездатність людини, а негативні – знижують її.

Отже, все, що засвоюють діти на уроці в стані піднесення, захвату, за наявності позитивних почуттів, вони  розуміють краще, запам'ятовують міцніше і надов­го, в такому випадку навчальна діяльність відбувається з най­більшою продуктивністю.

 

Прояви почуттів

Почуття не тільки змінюють життєдіяльність організму, а й виражаються у цілому ряді зовнішніх проявів. Наприклад, у ста­ні страху чи під час раптового нервового струсу від якоїсь не­сподіваної події людина блідне, кров відпливає від зовнішнього шару шкіри. Від ніяковості чи сорому людина червоніє. У стані гніву в деяких людей можна спостерігати почервоніння шкіри об­личчя та шиї, в інших — збліднення. Такі зміни в життєдіяль­ності внутрішніх органів не завжди помітні зовні, але за велико­го емоційного збудження вони, як правило, яскраво виражені.

Почуття проявляються і в так званих виразних рухах: міміці (виразні рухи обличчя) і пантоміміці (виразні рухи усього тіла).

Розгляньмо для прикладу два протилежні стани сильного емо­ційного збудження – страху та гніву.

Страх здебільшого вира­жається в деякому скороченні об'єму тіла. Рухи або паралізу­ються (ноги «приростають» до землі), або людина панічно тікає. Людина блідне, тремтить усім тілом, волосся стає дибом, зіниці розширюються, голос уривчастий, хрипкий, в роті пересихає, ди­хання перехоплює. Холодний піт виступає на всьому тілі, по шкі­рі бігають «мурашки» тощо.

У стані сильного гніву в людини, як правило, гордий незалежний вигляд,  її рухи різкі, енергійні. Все тіло червоніє, дихання стає глибоким і важким, голос — гучним і погрозливим.

Звичайно, менш сильні й менш глибокі емоційні переживання не проявляються в такій різкій зовнішній формі. А в тих випад­ках, коли людина навчилася керувати виразними рухами, стри­мувати їх, почуття можуть і не проявитися зовні. Наприклад, дуже яскравий зовнішній прояв почуття — щирий сміх, але за певних умов ми можемо загальмувати його. Так само вияв ра­дості на обличчі — показник нашого ставлення до людини, але це почуття так само можна приховати зовні байдужим виглядом, якщо ми чомусь не хочемо виявити свого почуття.

Почуття виражаються і в мові, в інтонації і в тембрі голосу.  З голосу, з того, як говорить людина, а особливо дитина, можна досить точно визначити її емоційний стан. Тому люди широко ви­користовують мову, щоб виразити свої почуття.

Для вираження найглибших і найскладніших, вищих почуттів людство в процесі свого розвитку   створило мистецтво: музику,живопис, скульптуру, поезію. Часто людина, яка переживає гли­бокі почуття, співає, грає, малює чи пише вірші. Для багатьох митців велике почуття, яке вони переживали, стало поштовхом для створення видатних творів мистецтва.

Твори мистецтва, відбиваючи великі почуття митців, завжди хвилюють, викликають у глядачів, читачів, слухачів емоційні ре­акції.

 

Види емоційних станів та їх загальна характеристика

Залежно від тривалості та інтенсивності протікання розрізняють почуття слабкі, сильні та бурхливі. З цієї точки зору розріз­няють настрої, афекти та пристрасті.

Настрій  своєрідний емоційний стан, що захоплює протягом деякого часу всю особистість і відбивається на діяльності та поведінці людини.

Настрій часто може бути тривалим, може триматися днями, тиж­нями, місяцями, а то й захоплювати цілий період у житті людини. Настрій, як і будь-яке інше почуття, виражається у вигляді пози­тивного або негативного переживання, наприклад у вигляді  ра­дості або печалі, дражливості чи спокою.

Бадьорий настрій стимулює діяльність людини, забарвлює в позитивний тон усі її дії та вчинки, позитивно впливає на довко­лишніх. Відомо, що бадьорий настрій вихователя  завжди передаєть­ся дітям. Доб­рий настрій завжди викликає бажання працювати краще.

У поганому настрої (похмурому чи дражливому) людина ди­виться на світ похмуро, вона «бачить світ крізь темні окуляри», її все хвилює, дратує, їй усе заважає. Вона однаково невдоволена і веселим сміхом довколишніх, і сусідом, що ненароком зачепив її, і тролейбусом, який «завжди запізнюється».

У поганому настрої вчитися і важко, й нецікаво, матеріал за­своюється погано, швидко забувається, все валиться з рук, виникає уявлення про власну неповноцінність та непридатність.

Причиною поганого чи доброго настрою може бути фізичне самопочуття людини. Хворобливий стан, перевтома, недосипання спричинюють знижений, пригнічений настрій. І навпаки, добрий фізичний стан, регулярний відпочинок, міцний сон і бадьорість внаслідок цього підносять настрій людини. Настроєм можна і треба керувати. Поганий настрій людина може подолати вольо­вими зусиллями. Треба переключитися на таку діяльність, яка  приємна, цікава, викликає піднесення, коротше кажучи, – зайнятися улюбленою справою. Дуже добрий засіб подолання погано­го настрою – активне переключення на фізичну працю, яка створює в людини бадьорий, життєрадісний психічний стан.

Педагогу особливо важливо вміти подолати в себе поганий настрій – сама професія вимагає вміння добре керувати своїм психічним станом і не піддаватися йому.

Афект – це бурхливий, короткочасний вияв почуття. Приклади афективних почуттів (спалахів – як їх називають у побуті) – почуття гніву, одчаю, страху тощо.

Афект – надзвичайно інтенсивне почуття, при якому у людини трапляється часом тим­часова втрата свідомого, вольового контролю за своєю поведін­кою та вчинками. Як правило, в афективному стані людина може зчинити так, як у звичайному стані вона ніколи б не вчинила. Найчастіше афективні етапи проявляються у тих дорослих людей, які мають слабку волю, не вміють володіти собою. У дітей про­цеси гальмування ще слабко виражені, внаслідок чого діти не завжди вміють стримувати себе.

Пристрасть – це тривале, стійке й інтенсивне по­чуття. Пристрасть завжди предметна, тобто характеризується яскраво вираженим сталим прагненням до певних дій, до певного об'єкта. Пристрасть належить до тих почуттів, які спонукають людину до активності.

Пристрасть може бути позитивною і негативною за своїм змістом та спрямованістю. Позитивною пристрастю можна назва­ти неухильне   прагнення до пізнання.  Життя великого вченого М. В. Ломоносова — приклад такого  безмежного, пристрасного прагнення до пізнання довколишнього світу.

Стресовий стан.  Емоційний стресовий (від англійського слова «стрес» — напруження) стан виникає в незвичайно важкій ситуа­ції і переживається з великим внутрішнім напруженням. Це пе­реживання, які виникають під час великих фізичних та розумових перевантажень, тоді, коли необхідно прийняти швидкі й відпові­дальні рішення тощо. Такі ситуації можуть трапитися в найрізно­манітніших видах людської діяльності: практичній, теоретичній, навчальній, ігровій, спортивній, у практиці взаємин між людьми, у всіляких моральних конфліктних ситуаціях. Стресовий стан мо­же, наприклад, виникнути в учня під час виконання відповідаль­ної контрольної роботи, до якої він погано підготовлений, або у вчителя, коли постає необхідність прийняти відповідальне рішен­ня в конфліктній ситуації.

Стресові стани розрізняють за характером і за інтенсивністю. Експерименти та спостереження показали, що можна розрізняти три види стресових станів: сильні, середні і слабкі. Відповідно до них відбуваються різні зміни в нервово-психічній діяльності та в поведінці особистості. До фізіологічних змін під час стресу нале­жать зміни в роботі серцево-судинної, дихальної систем, біохі­мічні зміни крові та інші вегетативні показники. Спостерігаються також біоелектричні зміни в діяльності центральної нервової си­стеми.

Під час сильного стресу поряд з зазначеними змінами зміню­ється загальна поведінка людини: виникає загальна реакція збудження, виражена якоюсь мірою дезорганізацією поведінки (без­ладні, некоординовані рухи та жести,   непослідовна,   без зв’язна мова). Під час сильного стресу спостерігається й зворотна реакція – загальне гальмування, скутість, відмова від діяльності. Під час середнього і особливо слабкого стресу всі ці зміни мо­жуть зовні проявлятися дуже мало або й зовсім не проявитися.

Психологічні зміни під час стресу пов'язані з порушенням функцій, що лежать в основі свідомого контролю за розв'язком певних завдань. Наприклад, спостерігаються утруднення в розподілі та переключенні уваги, посилюється роль автоматизова­них дій, що витісняють свідомі, довільні дії. Під час стресу мож­ливі помилки сприйняття, пам'яті, мислення, поява незвичних ре­акцій на різні подразники, неточності у визначенні інтервалів часу. Проте під час слабкого стресу зазначених порушень не тільки не помічається, а й виникає загальна фізична зібраність та органі­зованість, активізація діяльності, чіткість думки, кмітливість, виникають емоції, що підвищують життєвий тонус.

Фрустрація – стан, що виникає в результаті переживання неможливості досягнення поставленої мети і задоволення пристрастей, руйнування планів і сподівань.

У такому стані людина може кричати, сваритися, виявляти гнів, агресію, роздратування. Часто повторювані у ранньом удитинстві стани фрустрації можуть призвести у одних до байдужості, безініціативності, в’ялості, в інших - до агресивності, заздрості як стереотипних форм поведінки у подібних ситуаціях. Стан фрустрації може супроводжуватися негативними переживаннями: розчаруванням, роздратованістю, тривогою, відчаєм, апатією.

Конструктивними наслідками фрустрації є інтенсифікація зусиль на шляху досягнення поставленої мети, мобілізація внутрішніх резервів для подолання перешкод, перегляд власних можливостей, знаходження альтернативних рішень на шляху досягнення мети.

Деструктивними наслідками фрустрації є надмірне емоційне збудження, агресивні дії, часткова втрата самовладання, озлобленість, жорстокість, депресивні стани, аутоагресія, інші неадекватні реакції, порушення координації зусиль, що спрямовані на досягнення мети.

 

Види почуттів

 

На сьогодні ще не існує такої класифікації базових або первинних емоцій, яка б була прийнятою всіма їх дослідниками.

На думку К. Ізарда критеріям базових відповідають такі емоції: інтерес, радість, здивування, смуток, страх, сором, гнів, відраза, презирство.

Позитивні і негативні почуття. Ставлення людини до дійсності може бути позитивним або негативним. Одні явища, факти нам приємні, ми їх схвалюємо, інші засуджуємо і заперечуємо. Звідси й почуття людини мають або позитивний або негативний харак­тер. Позитивне ставлення людини до чогось проявляється в таких почуттях, як задоволення, радість, щастя, веселощі, захват, лю­бов. Негативне ставлення виражається в почуттях невдоволення, страждання, горя, печалі, суму, одчаю, огиди.

Можливе іноді одночасне переживання протилежних почуттів. Це свідчить про рухомість їх, динамічність, складність та єдність. Усі ми знаємо такі факти, коли, відчуваючи радість від зустрічі з другом, якого давно не бачили, печалимося від того, що він по­старів. Пригадуючи пережите колись щастя, людина відчуває і ра­дість, і водночас сум від того, що воно вже минуло.

Розрізняють дві групи почуттів:

1) стенічні (ті, що бадьорять), які підносять життєдіяльність, по­силюють силу та енергію людини;

2) астенічні (ті, що гнітять), які знижують життєдіяльність, зменшують силу та енергію люди­ни. Індивідуальні відмінності тут виражені дуже яскраво.

Стан бадьорості і стан пригнічення у різних людей можуть часом виникнути від переживання одного й того самого почуття. Наприклад, в однієї людини почуття горя спричинює пригнічений стан, а в іншої нещастя може викликати приплив енергії. Стика­ючись з небезпекою, одна людина відчуває страх, який робить людину безпорадною, послаблює її фізичні та розумові сили. В ін­шої реакція на ту саму небезпеку буде протилежна, вона приве­де людину в стан бойового збудження, мобілізує її фізичні та розумові сили, зробить її винахідливою та кмітливою, а дії – швидкими й точними.

Індивідуальні відмінності в почуттях зумовлені особливостями особистості. Тут важливу роль відіграє і тип нервової системи людини, особливості її сприйняття, пам'яті, уяви тощо. Індиві­дуальні відмінності в прояві почуттів залежать і від вольових рис  людини. Вольова людина завжди намагається подолати перепони та утруднення, безвільна — втекти від труднощів, а це відбива­ється на характері ставлення людини до своєї справи та до інших людей, характеризує її почуття.

Почуття, як уже зазначалося, пов'язані з потребами людини та можливістю задоволення їх.

Залежно від характеру потреб розрізняють нижчі (емоції) й вищі почуття.

До нижчих почуттів належать почуття, пов'язані з задоволенням чи незадоволенням фізіологічних потреб, наприклад, почуття, пов'язані з такими станами, як голод, спрага, ситість, нудота. Нижчі почуття мають велике біологічне значення. Вони надсилають до кори головного мозку сигнали про фізичний стан організму: здоров'я чи хворобу, про задоволення чи незадоволення найпростіших потреб.

Вищі почуття виникають на базі задоволення чи незадоволен­ня духовних потреб. Вищі почуття мають яскраво виражений суспільний характер і свідчать про ставлення людини до різних сторін та явищ суспільного життя (моральні, інтелектуальні та естетичні почуття). Зміст вищих почуттів, спрямованість їх визначаються світоглядом людини, правилами моральної поведінки та естетичними оцінками.

Моральні почуття – це почуття патріотизму, дружби, почуття обов'яз­ку, почуття колективізму і т. д.

Почуття обов'язку може проявлятися і в повсякденному жит­ті. Наприклад, почуття обов'язку змушує школярів відмовитися від можливості подивитися цікаву телепередачу і сісти за уроки. Це саме почуття змушує його допомогти в господарстві хворій мате­рі, відмовляючись від прогулянки з товаришами.

До числа вищих людських почуттів належать і інтелектуальні почуття. Вони виражають ставлення людини до думок, процесу та результату інтелектуальної діяльності. Це почуття подиву, почуття сумніву, почуття впевненості, почуття задоволення. Інтелек­туальні почуття виникають у процесі пізнавальної діяльності, завжди супроводжують її і забарвлюють у певний емоційний тон.

Почуття задоволення чи невдоволення виникає в людини в про­цесі власної інтелектуальної діяльності. Добре й оригінально розв'язана задача дає людині почуття великого задоволення та радості. Думка, яку ми висловили, а співбесідник не зрозумів, породжує почуття невдоволення.

Як особливі вищі почуття виділяють праксичні (від грецького слова «праксис» – дія, діяльність) почуття. Предметом таких почуттів є сама діяльність людини.

Праксичні почуття – це переживання людиною свого ставлення до діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спортивної тощо. Це виявляється в захопленні, задоволенні діяльністю, у творчому підході, в радості від успіхів або незадоволенні, в байдужому ставленні до неї.

Естетичні – це відчуття краси явищ природи, праці, гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійне поєднання предметів, цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають відчуття приємного, насолоду, яка глибоко переживається та є натхненням для душі.

Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по-різному реагують на красу. Естетичні почуття тісно пов’язані з моральними почуттями і надихають особистість високими прагненнями, утримують від негативних вчинків і є істотними чинниками формування моральності.

 

 Воля. Фізіологічні механізми волі

 

Воля –  це пси­хічна діяльність людини, що проявляється у свідомих діях, ске­рованих на досягнення поставленої мети, здійснення якої пов'я­зане з подоланням труднощів та перепон.

Головна функція волі – регулювальна, яка полягає у свідомій регуляції активності в утруднених умовах життєдіяльності. Прідгрунтям цієї регуляції є взаємодія процесів збудження і гальмування нервової системи. Відповідно до цього прийнято виокремлювати дві інші функції – гальмівну та активізуючу (стмулювальну).

Людина як активна істота не тільки сприймає, відображає довколишній світ, не тільки якось ставиться до нього, а й реагує на його впливи, сама впливає на довколишній світ, перетворю­ючи його в своїх цілях і відповідно до своїх потреб. Водночас людина регулює та контролює свою діяльність, керує своєю по­ведінкою. При цьому людина переслідує певну мету, яку вона більш чи менш чітко усвідомлює.

Іноді досягнення мети не становить утруднень і не потребує особливих зусиль (наприклад, втамувати спрагу, коли є вода; прочитати книжку, коли вона лежить на столі і є вільний час). Та найчастіше досягнення мети пов'язане з подоланням трудно­щів та перепон. Ці труднощі та перепони бувають двох видів — зовнішні і внутрішні.

До першого виду належать об'єктивні утруднення та перепо­ни, зовнішні завади, протидії інших людей. Другий вид — це стійке небажання людини робити те, що потрібно, наявність су­перечливих спонукань, пасивність людини, небажаний настрій, звичка діяти необдумано, лінощі, почуття страху, почуття фаль­шивого самолюбства тощо.

Воля може проявитися як у великих, так і в малих ділах. Для маленької дитини прояв волі і в маленькому ділі – добра школа вольових вчинків та дій. Першокласник, який свідомо утримав­ся від спокуси побігти дивитися по телевізору дитячий мульт­фільм, покинувши незавершені уроки, тим самим тренує свою волю. Кожна маленька перемога над собою робить людину на­багато сильнішою.

Подолання перепон та утруднень пов'язане з так званим  во­льовим зусиллям – особливим станом психічного напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні та моральні сили людини.

Воля проявляється у всіх видах діяльності людини. Так, пра­ця немислима без вольового зусилля, без усвідомлення значення пра­ці та її результатів, без уміння протистояти стороннім подразни­кам, долати втому. Воля весь час проявляється у навчальній діяльності школяра. На кожному уроці, готуючи домашні зав­дання, школяр долає найрізноманітніші утруднення, бере себе в руки. Вольові зусилля завжди наявні в грі, яка вимагає вольо­вого зосередження, впертого переслідування мети, вміння стри­мувати себе.

Суспільно-історична зумовленість волі

Здатність до вольових дій виникла з переходом наших пред­ків до трудової діяльності, У тварин немає волі. Воля — це спе­цифічно людська сторона психіки, бо тварини пасивно пристосо­вуються до природи, і лише для людини характерна праця — сві­дома діяльність, спрямована на підкорення та зміну природи. Воля людини сформувалася в процесі праці. Навіть найпростіша трудова діяльність (первісне полювання, виготовлення палиці тощо) неможлива була без наявності вольових рис і формувала їх.

 

Фізіологічні основи вольових дій

Вольові дії, як і вся психічна діяльність людини, є функцією мозку.

Велику роль в організації вольових дій відіграє друга сиг­нальна система, що виконує регулюючу функцію. Вольові дії виникають на основі мовних сигналів, тобто зумовлені або сло­весними вказівками, що йдуть від інших (словами, які людина бачить або чує), або словами самої людини у внутрішній мові, коли людина сама приймає рішення. Слово не тільки є «пуско­вим сигналом» для вольової дії, воно спрямовує і регулює сам вольовий акт. Обдумування і формулювання мети та способів її здійснення, оцінка результатів – усе це відбувається в мовній формі.

Вольова дія може виражатися також у відмові від якоїсь дії (наприклад, людина утримується від небажаних рухів, звичок). За вченням І. П. Павлова, небажані рухи гальмуються сигналами другої сигнальної системи. Витримка, самовладання як прояв волі пов'язані з вибірковим гальмуванням рухових реакцій у від­повідь. На основі вибіркового гальмування в людини виробляє­ться здатність затримувати дії, що створює бар'єр для імпуль­сивних реакцій. Це виражається в тому, що людина не приймає рішень поспіхом, обдумує свої дії та вчинки.

Таким чином, вольова поведінка людини, незалежно від того, виражається вона в свідомих діях чи в свідомому гальмуванні їх, регулюється через другу сигнальну систему.

 

Аналіз вольової дії

Дії та рухи розподіляють на 2 основні групи – довільні і мимовільні.

Вольові або довільні дії розвиваються на грунті мимовільних рухів і дій. 

Ознаки довільної дії

1.  Усвідомлена мета.

2.  Відсутня перешкода.

3.  Відсутнє вольове зусилля.

Важлива особливість вольових дій – усвідомлення значення визначеної мети, за яку слід боротися, усвідомлення необхідності її досягненняю

Ознаки вольової дії:

1.  Усвідомлена мета.

2.  Усвідомлена перешкода.

3.  Вольове зусилля.

Найпростішими з мимовільних дій є рефлекторне звуження та розширення зіниці, ковтання, чихання, а також дії, пов'язані з чинниками виникнення мимовільної уваги (поворот голови в бік сильного звука). Мимовільний характер носять і виразні рухи: коли людина радіє, то починає посміхатися, під час здивування піднімаються брови тощо.

Поведінка людини також може бути мимовільною і довільною. До мимовільного типу поведінки належать імпульсивні дії і реакції, не підпорядковані загальній меті (на шум за вікном, на подразники, які відповідають актуальній на даний момент потребі людини). До мимовільної поведінки належать і поведінкові реакції людини в стані афекту під впливом неконтрольованих свідомістю емоційних станів.

Саме свідомість дій характеризує вольову поведінку. Однак вольові дії можуть включати в себе як окремі ланки, так і рухи, які в ході утворення автоматизувалися і втратили свій початковий свідомий характер.

У кожній вольовій дії можна виділити два етапи.

Перший – підготовчий етап на якому усвідомлюється мета, визначаються шляхи та засоби досягнення мети і приймається рішення; дру­гий — виконавчий етап, на якому відбувається виконання при­йнятого рішення.

Підготовчий етап — це етап розумової дії, обдумування, зва­жування різних можливостей, будь-яка вольова дія як цілеспря­мована завжди починається з постановки та чіткого усвідомлен­ня мети дії. Перш як діяти, треба усвідомити, для чого треба діяти, що людина прагне досягнути  в результаті дії, уявити собі очікуваний результат дії.

Та однієї постановки мети мало. Для того, щоб дія виникла, необхідно ще твердо прагнути до досягнення мети. Дуже важ­ливо також усвідомити значення мети. Якщо людина усвідом­лює, що поставлена нею мета має велике суспільне значення, вона, як правило, стає здатною подолати чималі перешкоди.

Важливе усвідомлення доступності мети. Постановка мети, якої певна людина не може досягти, ослаблює її волю, створює звичку не доводити розпочатої справи до кінця. Проте легкодо­ступні цілі не розвивають волі, не виробляють уміння боротися з труднощами, долати перешкоди. Мета дії повинна бути до­ступною людині, але вимагати великих зусиль для її досягнення. Тільки такі цілі визначають справді вольову поведінку.

Поставлена мета може бути близькою чи далекою. Іноді досягти мети можна дуже швидко, а часом для її досягнення по­трібне все життя.

Чому людина ставить перед собою якусь мету? Зрозуміло, постановка мети не відбувається безпричинно. Мало знати мету, поставлену перед собою людиною, важливо знати й мотиви, які спонукали діяти так, а не інакше. Ті спонукання, якими керує­ться людина, коли ставить перед собою певну мету, називають мотивами дій. Кожна дія людини відбувається навіщось (мета) і чомусь (мотив).

Зміст підготовчого етапу вольової дії різний залежно від того, чи є внутрішні чи зовнішні перешкоди до досягнення мети. Коли наявні внутрішні перешкоди (страх, лінь, втома, біль, різні звич­ки та емоції, що заважають виконанню дії), підготовчий етап часто набуває характеру боротьби мотивів; коли наявні зовнішні перешкоди (якщо про боротьбу мотивів не може бути й мови), він, як правило, набуває характеру планування, вибору спосо­бу дії.

Щодо боротьби мотивів, то може бути боротьба мотивів одно­го рівня (однаково хочеться піти увечері і в кіно і в театр, одна­ково хочеться по закінченні школи набути професії і шофера і монтажника) і боротьба мотивів різного рівня (піти в кіно чи сідати за уроки). У другому випадку треба усвідомити рівень мотивів і надати перевагу мотивові вищого рівня.

Підготовчий етап вольової дії завершується прийняттям пев­ного рішення.

Наступний важливий етап будь-якої вольової дії — виконан­ня прийнятого рішення. Без нього немає вольової дії. Звичайно, воля проявляється і в прийнятті рішення (яке часом так само може вимагати великих зусиль), але це одне ще не дає права вважати людину вольовою. Людина, яка тільки ставить перед собою хай високі й важливі цілі, тільки приймає рішення, але не перетворює їх у життя, не доводить справи до кінця,— лю­дина безвольна.

Виконання може мати дві форми: форму зовнішньої дії (зовнішній вольовий вчинок) і форму утримання від зовнішньої дії (внутрішній вольовий вчинок). Коли, наприклад, учень утри­мується від підказки (а йому дуже хочеться підказати товари­шеві), від бажання грубо відповісти старшому, вольова дія ви­ражається у відсутності дії.

Якщо людина ухиляється від наміченого шляху і тим самим відходить від накресленої мети, то вона проявляє брак волі. Зрозуміло, у тих випадках, коли змінюються обставини, виника­ють якісь нові умови і виконання раніше прийнятого рішення стає нераціональним, необхідна свідома відмова від прийнятого рішення, затримка уже розпочатої дії. Вольова людина повинна вміти, коли це потрібно, відмовитися від наміченої дії, прийня­ти нове рішення, інакше це вже буде не прояв волі, а безглузда впертість.

Результатом вольової дії є досягнення мети. Мету досягнуто, труднощі подолано, людина відчуває велике моральне задово­лення і прагне до нової діяльності, до нових успіхів.

 

Матеріали до практичного заняття

Загальна психологія - Павелків Р.В.

Вольові якості особистості

Воля є одним з найважливіших компонентів структури особистості. Як і особистість загалом, воля носить інтегративний характер, тобто тісно пов'язана з усіма психічними сферами, накладає відбиток на функціонування інтелекту людини, на її сприймання, емоції, установки, самооцінку та багато іншого.

У ході життєвої практики з прояву волі в окремих вчинках і діях складається вольова організація особистості. Вольові якості формуються поступово у процесі виховання, стають рисами характеру і невід'ємною ознакою особистості, виявом її індивідуальності і, таким чином, можуть визначати її життєдіяльність.

Вольові якості — це відносно стійкі, незалежні від конкретно! ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою. До їх числа відносять: мужність, цілеспрямованість, рішучість, самостійність, наполегливість, ініціативність, витримку тощо. Поговоримо про деякі з них.

Є.П. Ільїн поділяє ситуативні вияви волі і вольові якості особистості. Перші виникають як природна реакція психіки на певні ситуації, коли людина змушена через зовнішні причини виявляти свою волю; другі - це відносно стійкі стани людини, які активізуються і виявляються в більшості однотипних ситуацій.

Рішучість - це індивідуальна властивість волі, пов'язана зі здатністю і вмінням своєчасно і самостійно приймати відповідальні рішення і неухильно реалізовувати їх у діяльності. У цій якості особливо яскраво виявляється воля як здатність до вільного вибору: прийняти рішення і означає зробити вибір у неоднозначній ситуації.

Цілеспрямованість - можна визначити як здатність свідомої концентрації на певній меті. Ця якість містить у собі не тільки чітке усвідомлення мети, а й вибір найбільш ефективних шляхів її досягнення, здатність до планомірного здійснення дій для досягнення мети.

 

Наполегливість - це здатність до стійких, активних, енергійних дій, результативність у подоланні перешкод. Наполегливість особливо яскраво виявляється тоді, коли людина знаходиться в проблемній ситуації, коли є труднощі, перепони на шляху до досягнення мети.

Терплячість - це здатність до тривалої протидії несприятливим чинникам. Воля в даному випадку виявляє свою ініціюючу функцію, спонукаючи людину зберігати актуальний стан всупереч ситуації, що склалася.

Ініціативність — це вольова якість, яка виявляється в здатності до активних дій, що викликані власними установками, уявленнями, переконаннями людини. Ініціативність виявляється в творчості, новаторстві, самостійності, стійкості до зовнішніх впливів.

Самовладання - передбачає збереження ясності думки, володіння емоціями в складній ситуації, здатність керувати своїми діями в стані стресу.

Самостійність волі передбачає при врахуванні думок інших людей, їхніх порад, певну критичність щодо цих думок і порад. Самостійність волі може бути протиставлена, з одного боку, впертості, негативізму, а з іншого — навіюваності. Негативізм -це немотивована протидія всьому тому, що йде від інших; упертість - це мотивована протидія, за якої людина діє відповідно до прийнятого нею рішення, але це рішення і мотивування не мають об'єктивних підстав. При навіюваності людина не має своєї думки і чинить під впливом обставин і тиску з боку інших людей, виявляє конформність.

Велике значення для аналізу вольових якостей особистості має моральність волі, яка виявляється в тому, які цілі людина перед собою ставить, які засоби для їх досягнення вона вибирає; які при цьому реалізує спонукання; якими принципами вона керується. Усі вказані складові оцінюються в даному випадку з точки зору їх відповідності моральним нормам.

Слід на завершення відзначити, що далеко не за всіх обставин може сформуватися потрібна вольова якість. Наприклад, для виховання наполегливості не підходять короткочасні справи. Для її формування необхідні справи, які виконуються тривалий час.

 

Для виховання витримки необхідне емоційне та фізичне напруження. Більше того, ці якості мають свою специфіку та своєрідність залежно від специфіки діяльності людини. Так, рішучість спортсмена не тотожна рішучості лікаря, а сміливість парашутиста - сміливості вченого. Але в будь-якому випадку позитивні якості волі, вияв її сили забезпечують успішність діяльності, з кращого боку характеризують особистість.

 

Розвиток та виховання вольової активності людини

Воля, як і весь психічний світ, виникає і розвивається в процесі життя та виховання людини. Розвиток вольової регуляції поведінки нерозривно пов'язаний із розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюються імпульсивність і безсистемність дій. На наступних вікових етапах ситуативні спонукання об'єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом у єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки.

Разом з тим відбувається розвиток свідомої вольової регуляції поведінки і активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе з тим, щоб не випадкові потяги керували її поведінкою, а система засвоєних і прийнятих правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто виступає як самоціль. Це період складного і суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з якими підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать про те, що він з об'єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб'єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних форм, чи почнуть виникати збочення, залежить від середовища, у якому відбувається формування особистості, та від виховання.

Для юнацького віку характерний подальший інтенсивний розвиток вольових якостей. У цей період вони стають компонентами й рисами характеру особистості. У поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів.

Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості - це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.

Виховання волі - це процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:

1) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини;

2) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе;

3) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають цілеспрямовані вправи, пов'язані зі свідомим прагненням особистості навчитися володіти собою, опанувати вольовим способом поведінки. Важливою умовою розвитку волі є інтерес до самовиховання воді. Існує чимало способів виховання вольової регуляції поведінки особистості в ситуаціях повсякденного життя. Кожну дію можна перетворити у вправу, якщо здійснювати її свідомо, а не за звичкою чи з почуття обов'язку. Призначення волі полягає в тому, щоб спрямовувати, а не примушувати до чогось. Наведемо деякі прийоми вправляння і виховання волі (за Р.Ассаджолі):

• Зробіть що-небудь, чого ніколи раніше не робили.

• Заплануйте що-небудь, а потім здійсніть свій план.

• Продовжуйте робити те, що робили, ще п'ять хвилин, навіть коли Ви стомилися і Вас почало приваблювати щось інше.

• Зробіть шо-небудь досить повільно.

• Коли легше сказати "так", але правильніше сказати „ні", говоріть "ні".

• Робіть те, що, як Ви вважаєте, зараз найголовніше.

• У найнезначніших ситуаціях вибору робіть його без вагань.

 • Дійте всупереч усім очікуванням.

• Утримуйтеся говорити те, що Вас підштовхують сказати.

• Відкладіть те, виконанню чого Ви віддаєте перевагу саме зараз.

• Спочатку виконайте те, що Ви хотіли відкласти. Виконуйте кожного дня одну вправу впродовж місяця, навітьякщо це здається Вам недоцільним.

 

 1. Виконайте тестові завдання з теми "Почуття та емоції"

 

   1. Почуття, у яких виражаються і відображаються ставлення особистості до різних факторів життя, картин довкілля, творів мистецтва, тощо, - це:

А) моральні почуття;

Б) праксичні почуття;

В) інтелектуальні почуття;

Г) естетичні почуття.

2.  Почуття, які здійснюють позитивний вплив на особистість, - це:

А) стенічні почуття;

Б) абстрактні почуття;

В) інтероцептивні почуття;

Г) астенічні почуття.

3. Фізіологічною основою почуттів є:

А) діяльність аналізаторів;

Б) складна аналітико синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку;

В) діяльність підкіркових нервових центрів;

Г) у виникненні почуттів важливе місце посідає робота кори великих півкуль, а також підкіркові нервові центри.

4. Стан психічної напруженості, що виникає під час великих фізичних та розумових перевантажень:

А) афект;

Б) криза;

В) фрустрація;

Г) стрес.

5. Бурхливий короткочасний вияв почуття:

А) стрес;

Б) афект;

В) пристрасть;

Г) сила.

6. Емоції і почуття, які пригнічують людину, послаблюють її активність, називаються:

А) стенічними;

Б) астенічними;

В) абстрактними;

Г) конкретними.

7. Емоційний стан, що викликається нездоланними перешкодами на шляху досягнення значущої мети й супроводжуються переживанням невдачі, розпачу, називається:

А) стресом;

Б) афектом;

В) кризою;

Г) фрустрацією.

8. Стійке, глибоке й сильне прагнення людини до певного об’єкта це:

А) пристрасть;

Б) настрій;

В) емоційний відгук;

Г) радість.

9. Під час складання комплексного іспиту студент – відмінник скаржиться, що не може відповісти на просте запитання, пояснює, що у нього якийсь дивний стан: він ніби «все забув». Про яке емоційне явище йдеться:

А) афект;

Б) пристрасть;

В) стрес;

Г) фрустрація.

10. Емоційні прояви – настрій, афект, фрустрація відносяться до:

А) психічних процесів;

Б) психічних станів;

В) психічних властивостей.

2. Складіть поради з профілактики стресів для студентів під час підготовки до екзаменаційної сесії

3. З художньої або професійної літератури відберіть приклади, які ілюструють вплив емоцій на пізнавальні психічні процеси, на поведінку, на організм вцілому; емоційні стани (настрій, пристрасть, афект, фрустрація, стрес).

4. Які з нижче перерахованих позитивних і негативних переживань можна віднести до стенічних і які до астенічних:

 радість, страх, щастя, жах, сум, пустка, подив, журба, туга, страждання, розгубленість, збентеження, тривога, занепокоєння, зрада, кохання, образа, ненависть, розчарованість, роздратування, неприязнь, огида, дружба, допитливість, безпорадність, відкриття нового, інтерес, провина, насолода, захоплення.

  

 Виконайте завдання з теми "Воля"

1. З'ясуйте суть понять екстернальний та інтернальний локус контролю. Випишіть у конспект визначення цих понять.

2. Визначте, яка функція волі (регулювальна, стимулювальна, гальмівна) проявляється в кожній ситуації. Обґрунтуйте свої відповіді.

1.  Людині дуже хочеться пити. Вона підходить до водойми, набирає води і збирається випити. Проте їй кажуть: «У цій водоймі виявлено холерного ембріона, майте це на увазі». Людина виливає воду і йде геть.

2.  Під час повітряного бою пілота було смертельно поранено. Якоїсь миті він зрозумів, що, коли випустить з рук штурвал літака, загинуть усі, хто в ньому є. І ось пілот веде далі літак, здійснює успішну посадку і безсило падає на підлогу кабіни. З літака його виносять уже мертвим.

3.  Спекотного дня підліток М. працював на пришкільній ділянці. Діти покликали його купатися. Хоча М. мав дуже стомлений і виснажений вигляд, він відмовився, пояснивши, що вирішив доводити будь-яку розпочату справу до кінця.

 4.  Виберіть із запропонованого списку слова, які належать до характеристики людей з сильною волею, слабкою волею.

 Хочу, розраховую, можу, потрібно, вагаюсь, необхідно, виконаю, сподіваюсь, умію, повинен, зобов’язаний, ризикну, подумаю, боюсь, вирішу, буду, стану, бажаю, вимагаю, наполягаю, міркую, пораджусь, передбачаю, боюсь, уникаю, неодмінно, обов’язково.

5. Вставте пропущені слова:

1... – це психічна особливість людини, яка проявляється в подоланні перешкод на шляху до поставленої мети.

 2. Дії, які здійснюються мимовільно, під впливом сильних емоцій, називаються...

 

 Тестові завдання для перевірки знань  до теми «Воля» 

1. Регуляція діяльності індивідом, що забезпечує досягнення мети за  відсутності актуальної потреби чи утримання від бажаної дії в ситуації вибору, – це:

 а) характер;

 б) мислення;

 в) рефлексія;

 г) воля.

 2. Відносно   стійкі,   незалежні   від   конкретної   ситуації   психічні  утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, – це:

 а)  психічні стани;

 б) психічні властивості;

 в)  вольові  якості;

 г)  психічні  процеси. 

3. Андрій Сергійович, від якого пішла дружина, вважає, що він узагалі  даремно одружувався: з ним не змогла б жити жодна жінка, оскільки він повністю захоплений роботою, винахідництвом, філософією й колекціонуванням марок. Визначте схильність героя до оцінки власної відповідальності за поведінку:

 а) інтернальний локус контролю;

 б) екстернальний локус контролю;

 в) екстернально-інтернальний локус контролю;

 г) інтернально-екстернальний локус контролю.

 4. Валентині    колеги    на    день    народження    подарували    новий  будильник. Вона часто запізнюється на роботу і щоразу звинувачує в цьому будильник, який «хоче – дзвонить, хоче – не дзвонить». Визначте схильність героїні до оцінки власної відповідальності за поведінку:

 а) інтернальний локус контролю;

 б) екстернальний локус контролю;

 в) екстернально-інтернальний локус контролю;

 г) інтернально-екстернальний локус контролю.

 5. Порушення волі людини, що пов’язане з нездатністю прийняти  необхідне рішення чи діяти, – це:

 а) апраксія;

 б) абулія;

 в) анемія;

 г) конформність.

 6. Схильність людини пояснювати причини своїх дій внутрішніми  факторами (своїми здібностями,  характером, внутрішнім станом) – це:

 а) інтернальна локалізація контролю;

 б) екстернальна локалізація контролю;

 в) регуляція внутрішніх станів;

 г) психоаналіз.

 7. Основними ознаками вольових дій є:

 а) свідоме подолання перешкод на шляху досягнення мети;

 б) конкуруючі мотиви;

 в) наявність вольових зусиль;

 г) усе вказане.

 8. Цілеспрямоване   регулювання   особистістю   власної   поведінки,  виражене в здатності долати                        перешкоди та труднощі при здійсненні дій і вчинків, – це:

 а) воля;

 б) мета;

 в) мотив;

 г) активність.

 9. До емоційно-вольових психічних процесів належать:

 а) темперамент, характер, здібності;

 б) відчуття, сприймання, пам’ять;

 в) здібності, почуття, мовлення;

  г) емоції, почуття, воля.

 10.    Випадки хворобливого безвілля називають:

 а) довільною діяльністю;

 б) конформністю;

 в) упертістю;

 г) абулією.

 11.    Вольова якість особистості, яка полягає в умінні самостійно діяти без допомоги інших, критично ставитися до впливів інших людей, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань, – це:

 а) рішучість;

 б) наполегливість;

 в) витримка;

 г) самостійність.

 12.    Вольова якість особистості, яка полягає в умінні приймати своєчасно, обдумано, твердо, непохитно рішення, – це:

 а) організованість;

 б) витримка;

 в) самостійність;

 г) рішучість.

 13.    Проаналізуйте наведену ситуацію й визначте локус контролю її персонажа: водій, який був у нетверезому стані, порушив правила дорожнього руху і збив пішохода Г.І., який поспішав до трамвая.
Останній потрапив у лікарню з переломом ноги. Лежачи на лікарняному ліжку, Г.І. вкотре пошкодував про те, що не зайшов до хлібного магазину, – це б дозволило йому поїхати наступним трамваєм, але зберегти здоров’я:

 а) інтернальний;

 б) екстернальний;

 в) інтернально-екстернальний;

 г) екстернально-інтернальний.

 14.    За якого локусу контролю людина вважає причиною своїх досягнень збіг обставин, допомогу інших людей?

 а) інтернального;

 б) екстернального;

 в) інтернально-екстернального;

 г) екстернально-інтернального.

 15.    Якою вольовою якістю обумовлюється уміння керуватись у своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями та переконаннями?

 а) цілеспрямованість;

 б) ініціативність;

 в) рішучість;

 г) наполегливість.

 16.  Вольову властивість, що характеризує уміння людини керуватися у своїх вчинках стійкими  ринципами, переконаннями у доцільності певних дій і вчинків називають:

 а) принциповість;

 б) ініціативність;

 в) рішучість;

 г) наполегливість?

 17.   Що є характерним для третьої фази вольової дії:

 а) прийняття рішення;

 б) виникнення спонукання і встановлення мети;

 в) розгляд і боротьба мотивів;

 г) виконання прийнятого рішення.

 18.    Дії, скеровані на досягнення свідомо поставленої мети й пов’язані з подоланням труднощів, – називають:

 а) мимовільними;

 б) цілеспрямованими;

 в) довільними;

 г) самостійними.

 19.    Яка вольова властивість характеризується умінням людини гальмувати небажані спонукання і не опускати дій, які перешкоджають досягненню поставленої мети:

 а) рішучість;

 б) витримка;

 в) самостійність;

 г) наполегливість.

20.    Необдуманий, нічим не виправданий прояв волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини, має назву:

 а) рішучість;

 б) упертість;

 в) самостійність;

 г) наполегливість.

  

 

Тема. Темперамент

 План

1.   Поняття про темперамент. Історія розвитку вчення про темперамент.

2.   Темперамент і тип ВНД.

3.   Властивості темпераменту.

4.   Психологічна характеристика типів темпераменту.

 

Література

 1.     Грановская Р. М. Психология в примерах. – СПб. : Речь, 2007. – С. 164-172.

2.     Маклаков А. Г. Общая психология : Учеб. для вузов. – СПб. : Питер, 2005. – С. 553-566.

3.     Немов Р.С. Психология : Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. – М. : ВЛАДОС, 2001. – Кн. 1. – С. 394-404.

4.     Пашукова Т. І., Допіра А. І., Дьяконов Г. В. Практикум із загальної психології. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2006. – С. 114-122.

5.     Психологія / За ред. Ю. Л. Трофімова. – К. : Либідь, 2003. – С. 103-108.

6.     У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт.-упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. – Х. : Прапор. 1997. – С. 312-335.

7.     Трофимова Н.М., Поленякина Е. В., Трофимова Н. Б. Общая психология: Практикум. – СПб. : Питер. 2005. – С. 132-134

8.     Романов К. М.. Гаранина Ж. Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. – М. : Изд-во МПСИ; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 2002. – С. 36-52.

9.     Практикум по общей психологии: Учеб. пособие / Под ред. А. И. Щербакова. – М. : Просвещение, 1990. – С. 231-245.

 

1. Поняття про темперамент. Історія розвитку вчення про темперамент

 

Темперамент – це поєднання індивідуально-типологічних властивостей особистості, обумовлених типом ВНД.

Це форма способу життя, яка, на відміну від змісту, виникає на ґрунті дозрівання, а не навчання чи виховання. Одна людина стримана, врівноважена, емоційно невиразна, її рухи скупі, мовлення уповільнене. Друга, навпаки, рухлива, жвава, активна, енергійна. Динамічні особливості третьої начебто маскуються вміннями та навичками і виявляються лише у певних ситуаціях. Подібним буде і характер перебігу пізнавальної діяльності, динаміка якої варіюється в досить широких межах: від уповільненої і рівномірної в одних людей до прискореної і нерівномірної в інших.

Причому такі індивідуальні відмінності між людьми проявляються досить рано: вже немовлята з різною активністю реагують на зовнішні подразники, характеризуються більшою чи меншою збудливістю.

З віком властивості темпераменту ускладнюються й певним чином змінюються, та все ж продовжують досить стійко характеризувати індивіда. Вразлива й легко ранима людина нерідко залишається такою до глибокої старості. Протягом онтогенезу темперамент зазнає незначних змін.

Темперамент – одне з найдавніших і найпопулярніших понять психології. Проте, на думку В. М. Русалова, «навряд чи є ще одне таке фундаментальне поняття, яке було б усім так добре зрозуміле на рівні здорового глузду, але фактично було б так мало вивчене, незважаючи на численні публікації».

Для висвітлення цього питання потрібно з'ясувати природу темпераменту.

Започаткував учення про темперамент давньогрецький лікар і філософ Гіппократ (460-377 до н.е.). Він та його послідовники (римський лікар Клавдій Гален та ін.) обстоювали гуморальну теорію (від лат. humor – рідина, соки організму: кров, флегма, жовч), згідно з якою, ознаки темпераменту зумовлюються переважанням в організмі певної рідини.

На підставі цих припущень було класифіковано типи темпераментів таким чином:

-         сангвінічний (від лат. sanguis – кров, перевага в організмі крові);

-         флегматичний (від грецьк. phlegma – слиз, перевага в організмі слизу);

-         холеричний (від грецьк. сhole – жовч, перевага в організмі жовчі);

-         меланхолійний (від грецьк. Melas – чорний, похмурий та chole – жовч, перевага в організмі чорної жовчі).

Так, меланхоліком, у внутрішньому середовищі якого нібито переважала чорна жовч, вважали людину зі зниженим рівнем активності, вповільненими рухами, швидко втомлювану; сангвініком, який мав уже інший склад цього середовища, — людину з високим рівнем активності, працездатну, зі швидкими і жвавими рухами, багатою мімікою, високим темпом мовлення, емоційністю, комунікативністю; холериком – людину з також високим рівнем активності, енергійну, проте бурхливу, невтримну, з рвучки­ми рухами; флегматиком – уповільнену, емоційно-невиразну людину, якій важко переключитися з однієї діяльності на іншу.

У пізніші часи цю класифікацію неодноразово відтворювали навіть ті, хто заперечував роль внутрішнього середовища організму в становленні темпераменту.

Однак питання про природу темпераменту залишалося нез'ясованим. Тому в XX ст. на зміну гуморальній прийшла соматична (тіло) теорія, яка пояснювала темперамент особливостями будови тіла людини. При цьому не заперечувався зв'язок темпераменту з обмінними процесами організму.

Темперамент як психобіологічна властивість особистості проявляється в особливостях освоєння предметного світу, тяжінні до розумової й фізичної праці, у соціальних контактах, у швидкості переходу від одного виду діяльності до іншого чи від одних засобів мислення до інших, у швидкості моторно-рухових актів, у швидкості мовлення, в емоційній чуттєвості, у чутливості до невдач і оцінки людей.

Теоретичні знання про типи темпераментів дають можливість розуміння того, які види діяльності більше відповідають природній схильності людини і що заважає повноцінному спілкуванню з оточенням; допомагають правильно будувати взаємостосунки. Також знання особливостей темпераменту дає можливість людині вибрати для себе відповідну сферу діяльності, яка відповідає її типу вищої нервової діяльності. Варто зазначити, що не існує «поганих» чи «хороших» темпераментів. Кожен темперамент у конкретних видах діяльності має свої переваги й недоліки. Існування в психіці людини стійких динамічних характеристик, які формуються на основі біологічних факторів, дозволяє їй найбільш оптимально витрачати свої енергетичні можливості. Знаючи свій тип темпераменту, будь-який індивід може усвідомлено регулювати режим, ритм, інтенсивність у різних сферах діяльності. Саме особливості темпераменту визначають шляхи й способи виконання будь-якого виду діяльності.

 

2. Темперамент  і типи ВНД

Принципово інше пояснення природи темпераменту запропонував І. П. Павлов. Він висунув нервову теорію темпераменту, яку обґрунтував з позицій свого вчення про вищу нервову діяльність людини і тварин. Основою темпераменту він вважав властивості центральної нервової системи: силу, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування.

За цією теорією, ознакою сили нервової системи є її здатність витримувати, не переходячи в стан гальмування, тривале або часто повторюване збудження.

Врівноваженість характеризують показники співвідношення між збудженням і гальмуванням.

Рухливість – це ступінь легкості, з якою збудження переходить у гальмування і навпаки. Певне поєднання цих властивостей являє тип нервової системи. Останній, за І. П. Павловим, і є темпераментом.

Так, сильний, зрівноважений, рухливий тип нервової системи – це сангвінічний темперамент; сильний, зрівноважений, інертний – флегма­тичний;сильний, неврівноважений (з переважанням процесу збуджен­ня) – холеричний; слабкий тип нервової системи – меланхолійний.

Кожна із згаданих властивостей нервової системи вивчалася методом умов­них рефлексів, а об'єктом дослідження були собаки.

Дослідження, розпочаті в річищі вчення про вищу нервову діяльність (вже шляхом аналізу електроенцефалограм біоелектричної активності мозку людини), дозволили уточнити уявлення про властивості нерво­вої системи й дали підставу вважати їх природними передумовами тем­пераменту. У світлі нових даних, властивостями нервової системи є: сила, динамічність, лабільність і рухливість, які, до того ж, відносно процесів збудження і гальмування проявляють себе по-різному.

 

Властивості темпераменту

Активність – властивість, яка свідчить про динаміку енергетичної напруженості життя індивіда.

Активна людина завжди чимось зайнята, кудись поспішає, рухається. В неї жваві рухи і мовлення, її пізнавальна діяльність досить стрімка, вона не вдовольняється тим, що є, і прагне вийти за наявні обмеження. Протилежною властивіс­тю є пасивність, носій якої характери­зується байдужістю, млявістю, бездіяльністю. Це стосується як зовнішньої, так і внутрішньої діяльності.

Дослідження свідчать, що рівень активності залежить від характерис­тик збудження цілого комплексу мозкових структур. Встановлено також, що на активність впливає взаємодія різнорівневих структур організ­му: генетично зумовленого обміну речовин, особливостей будови тіла та властивостей нервової системи.

Реактивність – властивість, яка характеризує інтенсивність реагування індивіда на зміни ситуації життя.

Високореактивні люди відразу ж, під безпосереднім впливом обставин, здійснюють якісь, найчастіше мимовільні дії.

Низькореактивні, навпаки, виявляють обачність, прагнуть осмислити можливі наслідки своєї поведінки. Їм притаманні уповільненість процесів діяльності, запізнення з прийняттям рішення. Якщо високореактивні люди є імпульсивними особами, то низькореактивні – розважливими й поміркованими.

Головним показником реактивності є час, що минає від якоїсь події до початку відповідної поведінки. Загалом активність і реактивність пе­ребувають між собою в обернено пропорційних зв'язках: чим активнішою за темпераментом є людина, тим вона менш реактивна.

Сенситивність – властивість темпераменту, що виявляється у ступені чутливості індивіда до певних подій.

Високосенситивні люди сором'язливі, вразливі, схильні до зосеред­ження на минулому, переживання можливих неприємностей, усвідомлен­ня власних недоліків, в них підвищена вимогливість до себе, знижений рівень домагань.

Темп реакцій виявляється насамперед у швидкості перебігу різних психічних явищ і виразно характеризує динамічний бік життя людини. Його показниками є швидкість переробки інформації, що впливає на органи чуттів, час розв'язування задачі, динаміка запам'я­товування, забування, відтворення, швидкість прийняття рішення. Особи з високим темпом реакції швидше розв'язують проблеми, що по­стають перед ними, хоча нерідко це позначається на якості отримуваного результату. Особи з низьким темпом витрачають більше часу та ті інші дії, але припускаються при цьому менше помилок.

Пластичність – показ­ник ступеня пристосування людей до змін умов життя. За необхідності пластичні особи швидко змінюють спосіб життя, переходять від однієї діяльності до іншої. Завдяки цьому вони легко пристосовуються, рідше конфліктують з довколишніми. Водночас ригідні  – непластичні особи, що тяжіють до усталених способів діяльності, хоча це й не сприяє її ефективності в нових умовах.

Про ступінь ригідності можна судити за труднощами, що з ними сти­кається людина в змінених умовах свого життя. З віком виявляється тенденція до зміни співвідношення пластичності і ригідності у бік останньої.

Екстраверсія свідчить про переважну орієнтацію індивіда на довколишні об'єкти. Протилежною властивістю є інтроверсія – зосередження індивіда на власному внутрішньому світі. Екстравертам притаманні імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, комунікативність. Інтроверт зосереджу­ється на своїх переживаннях і тому його менш цікавить те, що відбува­ється навколо. Якщо екстраверсія ґрунтується на сильній нервовій сис­темі, то інтроверсія — на слабкій. Екстраверти пластичніші, інтро­верти — ригідніші  (Аналіз трьох поколінь із 98 родин показав, що ця властивість чітко залежить від генотипу, причому його вплив виразніший за материнською лінією0.

Емоційність – властивість темпераменту, яка вказує на швидкість виникнення і перебігу емоцій. При цьому емоційна нестійкість (не­стабільність) є свідченням високої швидкості, а емоційна стійкість (стабільність) — низької. Емоційно нестійкі, збудливі люди відгукують­ся навіть на слабкі впливи, що стосуються їхніх потреб, тоді як емоційно стійкі — лише на сильні.

Тривожність – це очікування людиною несприятливого розвитку подій, до яких вона причетна. Як правило, високотривожні люди емоційно нестійкі,  невпевнені в собі, глибоко переживають наявні й можливі труд­нощі, перебільшуючи при цьому їх роль і загрозливе значення. Високий рівень тривожності може свідчити про несприятливі умови психічного розвитку, наявність травмуючих психіку чинників. Низькотривожні люди більш упевнені в своїх силах, а тому з меншими зусиллями долають труд­нощі, що трапляються на їхньому шляху, емоційно стійкі в ситуаціях, які зачіпають їхні потреби. Проте вони менш пластичні й більш реактивні.

Тип ВНД належить до природних спадкових даних, це природжена властивість нервової системи. Темперамент і є прояв типу ВНД у діяльності, поведінці людини.

Властивості темпераменту вимірюють за допомогою тестів, які дають змогу не лише діагностувати певну властивість,а й застосовуючи методи математичної статистики, схарактеризувати зв'язки між ними.

 

3.           Психологічна характеристика типів темпераменту

 

Учення І. П. Павлова про типи вищоїнервової діяльності створило наукову основу для розробки вченняпротемперамент людини.

Сангвінічний темперамент. Цей темперамент характеризуєть­ся деякою подвійністю. Якщо подразники швидко змінюються, весь час підтримується новизна і інтерес вражень, у сангвініка створюється стан активного збудження і він проявляє себе як людина діяльна, активна, енергійна. Якщо ж впливи тривалі й одноманітні, то вони не підтримують стану активності, збуджен­ня і сангвінік втрачає інтерес до справи, в нього з'являються байдужість, нудьга, млявість.

Велика рухливість нервових процесів,яка спостерігається в сан­гвініків, сприяє швидкій змінюваності процесів збудження і га­льмування. Звідси стає зрозумілим, чому в людей сангвінічноготемпераменту яскраво проявляється емоційна жвавість, швидка зміна почуттів. У сангвініка швидко виникають почуття радості, горя, симпатії і антипатії, прихильності й недоброзичливості, але всі ці прояви почуттів нестійкі, не відзначаються триваліс­тю й глибиною. Вони швидко виникають і можуть так само швидко зникнути чи навіть змінитися на протилежні.

У людей сангвінічного темпераменту почуття звичайно яскра­во виражені зовнішньо: жвава міміка, різка жестикуляція, швидкі рухи, швидка мова, непосидючість, рухливість, жвавість. Усе це особливо помітно проявляється, коли сангвінік діяльний, активний. Настрій сангвініка швидко змінюється: то він радіс­ний, безтурботний, то смутний і занепокоєний, але, як правило, переважає добрий настрій: від усього гнітючого й неприємного сангвінік звільняється швидко.

Наслідком легкого й швидкого відгуку на навколишні по­дразники й впливи є легке пристосування сангвініка до мінливих умов життя. Сангвінік товариський, швидко сходиться з людьми, легко встановлює добрі стосунки, в колективі завжди життєра­дісний.

У сангвініка легко виховати й підтримувати жвавість, чуй­ність, активне ставлення до навчальної роботи, активність у пра­ці та громадському житті. На такій основі слід виробляти й за­кріплювати в дітей цього темпераменту звичні норми поведінки, для чого треба створювати певні умови: завдання, заняття мають бути цікавими, викликати емоційне піднесення.

За несприятливих умов, коли відсутнє систематичне, ціле­спрямоване виховання, в сангвініка можуть проявлятися нестій­кість почуттів, легковажне ставлення до справи, переоцінка себе та своїх можливостей, несерйозне ставлення до навчання, до лю­дей, до праці.

Учнів сангвінічного темпераменту треба завжди тримати в полі зору, не дозволяти їм відвертатися, навантажувати їх по­сильною роботою і вимагати від них активності в навчанні та праці.

Флегматичний темперамент. Людина цього темпераменту повільна, спокійна, некваплива, врівноважена. У діяльності проявляє серйозність, продуманість, наполегливість. Вона, як правило, доводить розпочате до кінця. Всі психічні процеси у флегматика проходять немовби сповільнено. Почуття флегматика зовні виражаються слабо, вони звичайно невиразні. Причина цього – врівноваженість і слабка рухливість нервових процесів. У відносинах з людьми флегматик завжди рівний, спокійний, в міру товариський,  настрій у нього  стійкий.   Спокій людини флегматичного темпераменту проявляється і в ставленні його до подій та явищ життя – флегматика нелегко вивести з себе й вразити емоційно.

В людини флегматичного темпераменту легко виробити ви­тримку, холоднокровність, спокій. Але у флегматика слід розвивати ті якості, яких йому бракує: більшу рухливість, активність, не допускати, щоб він проявляв байдужість до діяльності, мля­вість, інертність, які дуже легко можуть формуватися в певних умовах. Іноді в людини цього темпераменту може розвинутись байдуже ставлення до праці, до навколишнього життя, до людей і навіть до себе самої.

У навчальній діяльності учню флегматичного темпераменту може заважати повільність, особливо там, де треба швидко за­пам'ятати, швидко зрозуміти, зміркувати, швидко зробити. У та­ких випадках флегматик може проявити повну безпорадність, але зате запам'ятовує він звичайно надовго, ґрунтовно й міцно.

Холеричний темперамент. Люди цього темпераменту меткі, надміру рухливі, неврівноважені, збудливі, всі психічні процеси відбуваються у них швидко, інтенсивно. Переважання збуджен­ня над гальмуванням, властиве цьому типу нервової діяльності, яскраво проявляється у нестриманості, рвучкості, запальності, дратівливості холерика. Звідси й виразна міміка, кваплива мова, різні жести, нестримані рухи. Почуття людини холеричного темпераменту сильні, звичайно яскраво проявляються, швидко виникають; настрій іноді різко змінюється.Неврівноваженість, властива холерику, яскраво позначається і на його діяльності: він захоплено й навіть пристрасно береться до справи, виявляючи при цьому поривчастість і швидкість рухів, працює з піднесенням, долаючи труднощі. Проте в людини з холеричним темпераментом запас нервової енергії може скоро виснажитися в процесі роботи, йтоді настає різкий спад діяльності: піднесення і запал зникають, настрій різко падає.

У спілкуванні з людьми холерик припускає різкість, дратівливість, емоційну нестриманість, що часто заважає йому об'єктивно оцінювати вчинки людей, і на цьому ґрунті він створює конфліктні ситуації в колективі. Зайва прямолінійність, запальність, різкість, нетерпимість часом роблять важким і неприємним пере­бування в колективі таких людей.

Від учнів-холериків треба постійно, м'яко, але настійливо вимагати спокійних, обдуманих відповідей, спокійних, нерізких рухів, систематично виховувати в них стриманість у поведінці та відносинах з товаришами й дорослими. У трудовій діяльності в таких учнів необхідно виховувати послідовність і порядок у роботі, від них треба вимагати доброго виконання всіх завдань протягом усієї роботи. Особливо суворі, але справедливі вимоги слід ставити до будь-якого результату трудової діяльності учнів холеричного темпераменту.

Меланхолійний темперамент. У меланхоліків повільно відбуваються психічні процеси, вони з трудом реагують на сильні подразники: тривале й сильне напруження викликає в людей цього темпераменту сповільнену діяльність, а потім і припинення її. У роботі меланхоліки звичайно пасивні, часто мало зацікавлені (адже зацікавленість завжди пов'язана з сильним нервовим напруженням). Почуття і емоційні стани в людей меланхолійного темпераменту виникають повільно, але відзначаються глибиною, великою силою й тривалістю; меланхоліки легко вразливі, тяжко переносять образи, прикрості, хоча зовні всі ці переживання виражаються в них слабо.

Представники меланхолійного темпераменту схильні до замкнутості й самотності, уникають спілкування з малознайомими, новими людьми, часто ніяковіють, проявляють велику незграбність у новій обстановці. Все нове, незвичайне викликає у меланхоліківгальмівний  стан. Але в звичній і спокійній обстановці люди з таким темпераментом почувають себе спокійно й працюють дуже продуктивно.

У меланхоліків легко розвивати й удосконалювати властиву їм глибину й стійкість почуттів, підвищену сприйнятливість до зовнішніх впливів.

У навчальній роботі діти–меланхоліки не в змозі витримувати сильних і тривалих напружень, тому що клітини їхнього мозку швидко переходять у стан охоронного гальмування. При частому повторенні сильних впливів, при втомі охоронне гальмування може стати у таких учнів звичною формою реагування. Важливо не допускати прояву в учнів з меланхолійним темпераментом гальмівного стану, а поступово привчати їх до більш напруженої роботи, до вміння робити зусилля, долаючи стан гальмування.

В учнів меланхолійного темпераменту необхідно розвивати товариськість, через громадську діяльність поступово вводити їх до колективу, у спільній колективній роботі виховувати почуття дружби й товариськості. Якщо дитина меланхолійного темпераменту цурається дитячого колективу, ухиляється від громадської праці, вона легко може замкнутися й заглибитися у власні переживання або, відійшовши від дитячого колективу, потрапити під негативний вплив.

Психологи встановили, що слабкість нервової системи не є негативною властивістю. Сильна нервова система успішніше справляється з одними життєвими завданнями, а слабка – з іншими.

Слабка нервова система – нервова система високої чутливості, і в цьому її певна перевага.

Варто зазначити, що представники «чистих» типів темпераментів зустрічаються не часто. Переважна більшість людей поєднують у собі окремі риси певного типу темпераменту з деякими рисами іншого. Також потрібно зазначити, що темперамент не визначає здібності й обдарованість людини. Свідченням цього є той факт, що талановитими представниками різних типів темпераментів були: Пушкін, Суворов (холерики); Герцен (сангвінік); Гоголь (меланхолік); Крилов, Кутузов (флегматики).

 

  1. Виконайте тестові завдання

Тема «Темперамент особистості»

1.  Вчення про темперамент започаткував:

а) Гален;

б) Павлов І.П.;

в) Гіппократ.

2.Темперамент – це  _____________________________________________

3. Основою темпераменту є:

а) властивості ЦНС;

б) особливості внутрішнього середовища організму;

в) особливості будови тіла людини;

4. Властивість темпераменту, яка виявляється в легкості пристосування до обставин, що змінюються називається:

а) реактивністю;

б) ригідністю;

в) пластичністю.

5. Високий ступінь працездатності, уміння спокійно знаходити вихід у важких ситуаціях виявляють такі показники нервової системи:

а) сила;

б) урівноваженість;

в) рухливість.

6. Який тип нервової діяльності лежить в основі сангвінічного типу темпераменту:

а) сильний неврівноважений;

б) сильний врівноважений повільний;

в) сильний врівноважений рухливий.

7. Співвідношення процесів гальмування і збудження характеризує:

а) силу нервових процесів;

б) урівноваженість нервових процесів;

в) рухливість нервових процесів.

8. Який тип ВНД лежить в основі меланхолічного типу темпераменту:

а) слабкий;

б) сильний врівноважений повільний;

в) сильний врівноважений рухливий.

9. Який тип ВНД характеризується переваженням процесів збудження над процесами гальмування:

а) слабкий;

б) сильний неврівноважений;

в) сильний врівноважений рухливий.

10. Визначити переваги та недоліки всіх типів темпераменту.

 

 

 Переваги та недоліки типів темпераменту

 

Тип темпераменту

Переваги темпераменту

Недоліки темпераменту

Холеричний тип

 

 

Сангвінічний тип

 

 

Флегматичний тип

 

 

Меланхолічний тип

 

 

 

          2. Підготуйте  поради для педагога "Як спілкуватися з дітьми різних типів темпераменту"

 

          3. Визначить  тип темпераменту Валі.

Лякливо озираючись, дівчинка входить із мамою до кабінету лікаря. Валя розгублюється, червоніє, коли до неї звертаються. Мама каже, що Валя слухняна, сумлінна, але вкрай вразлива, плаксива, боязка. Вдома вона охоче співає ляльці пісні, коли нікого поряд нема.

 

4. Визначить тип темпераменту Оленки.

Дуже рухлива дівчинка, із жвавою мімікою. Легко зближується з ровесниками. Іноді забуває про доручення. Бувають випадки, коли засмучується, але ненадовго. Настрій у дівчинки переважно веселий і бадьорий. Легко захоплюється всім новим, але порівняно швидко втрачає інтерес. Дівчинка дуже говірка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема. Характер

План

1.     Поняття про характер.

2.     Структура характеру.

3.     Риси характеру.

4.     Формування характеру.

 

Література

1.     Маклаков А.Г. Общая психология: Учеб. для вузов. – СПб.: Питер, 2005. – С. 567-582.

2.     Морозов С.М., Музичко Л.В., Тімакова А.В. Психодіагностика: опитувальники. Методика та практика застосуваня: Навч.-метод. посібник. – К.: Інститут післядипломної освіти КНУ ім. Т. Шевченка, 2005. – С. 138-150.

3.     Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. – М.: ВЛАДОС, 2001. – Кн. 1. – С. 405-423.

4.     Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь, 2003. – С. 108-112.

5.     У лабіринтах психології особистості: Світ психічних явищ / Авт.-упоряд. О.В. Тимченко, В.Б. Шапар. – Х.: Прапор. 1997. – С. 335-346.

6.     Трофимова Н.М., Поленякина Е.В., Трофимова Н.Б. Общая психология: Практикум. – СПб.: Питер. 2005. – С. 145-153.

7.     Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под ред. К.М. Романова. – М.: Изд-во МПСИ; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 2002. – С. 229-258.

8.     Практикум по общей психологии: Учеб. пособие / Под ред. А.И. Щербакова. – М.: Просвещение, 1990. – С. 246-258.

 

 1. Поняття про характер

Характер індивідуальне поєднання суттєвих властивостей особистості, що виражають ставлення людини до дійсності й проявляються в її поведінці та її вчинках.

У перекладі з грецької мови «характер» – це «прикмета, ознака, риса». Тому, дійсно, характер – це особливі прикмети, яких людина набуває протягом життя у суспільстві. Тобто, характер виникає і формується в суспільстві. Типові риси суспільства виявляються в характері кожної людини по-різному, залежно від її інтересів, мотивів, здібностей, почуттів.

Характер, як і темперамент, залежить від фізіологічних особливостей індивіда. І насамперед – від типу нервової системи. Водночас, варто зазначити, що він не є вродженим, а формується під впливом життєвих обставин. Основна відмінність між характером і темпераментом полягає в тому, що останній визначається головним чином природженими біологічними властивостями нервової й ендокринної систем людини, у той час як у становленні характеру відіграють головну роль середовище й виховання. Характер людини формується упродовж життя, у процесі діяльності та спілкування. Зокрема на це впливає спосіб життя людини, суспільні умови, певні життєві обставини.

У характері виражаються найбільш типові, суттєві особливості людини, знання яких дозволяють певною мірою передбачати її поведінку в тих чи інших обставинах, тобто її звичайну поведінку в типових ситуаціях. Наприклад, вираз «це характерно для нього» необхідно розуміти таким чином: певні дії і вчинки людини є для неї типовими, закономірними.

Характер як властивість особистості формується в діяльності й водночас впливає на результат діяльності. Так, лінощі та інертне ставлення до діяльності навіть за наявності здібностей, не призводять до високих досягнень. І навпаки – наполегливість та цілеспрямованість позитивно впливають на перебіг та результати діяльності. Це яскраво відображено в народній мудрості: «Посієш вчинок – збереш звичку, посієш звичку – збереш характер, посієш характер – збереш долю». Отже, від особливостей характеру значною мірою залежить вся життєдіяльність людини, її успіхи й невдачі.

 

2. Структура характеру

 

Характер складається з таких важливих компонентів, як:

1.Спрямованість – проявляється у вибірковому позитивному чи негативному оцінному ставленні людини до вчинків, діяльності інших та до самої себе.

2. Переконання – проявляються у принциповості, правдивості,

вимогливості людини до себе; це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, які визначають її поведінку, вчинки та ставлення до дійсності.

3.  Інтелект – проявляється у теоретичному чи практичному складі розуму,

у розсудливості, спостережливості, поміркованості, умінні аналізувати явища і факти, робити висновки.

4.     Воля – зумовлює силу і твердість характеру, що проявляється в енергійних діях, завзятті, ентузіазмі, активності в діяльності, доведенні

справ до кінця, подоланні труднощів.

5.     Почуття – зумовлюють пристрасне або холодно-розсудливе ставлення до явищ дійсності і показником якісних особливостей характеру.

6.     Темперамент – це природна основа й динамічна форма прояву характеру. Ця складова визначає у характері врівноваженість або неврівноваженість поведінки, велику рухливість або інертність, підвищений або понижений тонус активності, легкість або складність пристосування до нових обставин.

 

3. Риси характеру

 

Формування характеру відбувається в різноманітних соціальних групах, зокрема: у сім’ї, навчальному класі, компанії друзів, спортивній команді, студентській групі, трудовому колективі тощо. Залежно від того, яка група є референтною для особистості та які цінності вона культивує, у людини розвиваються відповідні риси характеру.

Риси характеру – це психічні властивості людини, які визначають її поведінку в типових обставинах та ситуаціях.

У структурі характеру виділяють декілька груп рис, які виражають різне ставлення людини до дійсності. У вітчизняній психологічній літературі існує два підходи до класифікації рис характеру.  Відповідно   до   першого   підходу, риси характеру розглядаються у співвідношенні зі спрямованістю особистості.  Це виявляється у:

-         ставленні людини до суспільства, до колективу, до інших людей (чуйність, гуманність, агресивність, товариськість, колективізм, тактовність, ввічливість, правдивість, доброзичливість, безпринципність тощо);

-         ставленні до діяльності (працелюбність, працездатність, активність, ініціативність, діловитість, організованість, наполегливість, старанність, сумлінність тощо);

-         ставленні до речей (охайність, бережливість, марнотратство тощо);

-         ставленні до самого себе (скромність, пихатість, самокритичність, вимогливість, суворість, самовладання, зарозумілість, хвалькуватість тощо).

Згідно з іншим підходом, риси характеру розглядаються у співвідношенні з психічними процесами, і тому виокремлюють такі риси характеру:

-         інтелектуальні: допитливість, кмітливість, критичність розуму, глибина думок, принциповість, упевненість, самостійність;

-         емоційні: рвучкість, вразливість, гарячковість, байдужість;

-         вольові: цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самовладання.

 

4. Формування характеру

Важливу роль у формуванні й розвитку характеру дитини відіграє її спілкування з оточенням. У вчинках і поведінці дитина наслідує близьких дорослих людей. За допомогою научіння через наслідування й емоційне підкріплення дитина засвоює форми поведінки дорослих.

Сензитивним періодом для становлення характеру вважають вік від 2-3 років до 9-10 років, коли діти багато й активно спілкуються як з дорослими, так і однолітками. Стиль спілкування дорослих один із одним на очах у дитини, способи ставлення до самої дитини надзвичайно важливі для становлення характеру. Одними з перших у характері людини закладаються такі риси: доброта, товариськість, чуйність, егоїстичність, байдужість. На думку науковців, формування саме цих рис починається у перші місяці життя дитини і залежить від поведінки та ставлення до малюка мами.

У ранньому дошкільному дитинстві формуються такі риси: як охайність, сумлінність,  відповідальність,  наполегливість, працелюбність. Вони формуються й закріплюються в дитячих іграх та різноманітних видах домашньої праці. У цей період важливими є позитивні підкріплення батьків у вигляді схвалення та заохочення вчинків і поведінки дитини.

У початкових класах школи оформлюються риси характеру, що проявляються у ставленні до інших людей. Якщо в школі існує підтримка рис, набутих дитиною в умовах сім’ї, то вони закріплюються і, як правило, зберігаються упродовж життя. Якщо отриманий досвід не схвалюється однолітками, учителями та іншими дорослими, відбувається перебудова характеру, яка супроводжується вираженими внутрішніми й зовнішніми конфліктами. У підлітковому віці активно розвиваються й закріплюються вольові риси характеру, а в ранньому юнацькому віці - базові моральні й світоглядні риси.

 

Варто зазначити, що характер не є сталим утворенням. Він формується і трансформується протягом життєвого шляху людину, тому після завершення навчання у школі або іншому навчальному закладі характер людини продовжує формуватися та змінюватися залежно від світогляду, переконань, звичок, моральної поведінки. Цей процес у психологічних джерелах розглядається як самовиховання особистості. Він передбачає, що людина здатна позбутися зарозумілості, здатна критично подивитися на себе, побачити власні недоліки. Це дозволить визначити напрямки й цілі подальшої роботи над собою.

Завдання для самостйної роботи

1.     Які риси  характеру можуть проявлятися у нижче наведених ситуаціях:

-         Складання іспиту.

-         Зустріч друзів.

-         Знайомство.

-         Неспівпадіння думок.

-         Необхідність вибачитися.

-         Виступ у суді.

-         Прийняття на себе керівництва колективом.

-         Покарання.

-         Невизнання успіхів.

-           Конкуренція.

2.     Визначте, які властивості структури характеру (сила – слабкість,

стійкість – ситуативність, цілісність – суперечливість) найбільш

яскраво проявляються у наведених нижче характеристиках.

1.     Сергій Г., 17 років. Легко підпадає під вплив інших. Його інтереси

слабкі та нестійкі. Колись він цікавився технікою, пізніше – шахами, нині

грає у шкільному оркестрі. Навчається посередньо. За громадські справи

береться охоче, однак виконує недбало. Перед найменшими труднощами

відступає.

2.     Мишко С., 8 років. Дуже хитрий хлопчик, намагається обдурити друзів

під час гри, і це йому вдається. Діти не люблять Мишка за хитрість,

забіякуватість, наклепництво. Він намагається з усіх сил перекласти

провину на інших. Хлопчик брехливий, лицемірний, радіє невдачам

приятелів, часто пустує, але вчасно уникає викривання, і тоді вся провина падає на інших дітей. Він залишається цим задоволений. Водночас Мишко добрий,

швидко забуває образи.

 

3.  Сашко У., 18 років. Для нього характерними є відсутність

ініціативи, самостійності, наполегливості. Він не може критикувати

товаришів і бути вимогливим, навіть якщо бачить недоліки й не побоюється

тих, хто заслуговує на критику. У нього погано розвинені

цілеспрямованість і працездатність, а його активність найбільше

проявляється у балакучості та смішкуватості. Навчається Сашко задовільно.

Він не вирізняється працьовитістю; почуття відповідальності,

самокритичності і вимогливості до себе розвинені погано.

 

 

 

  1. Тема. Здібності

План

1.   Поняття про здібності.

2.   Задатки як природжені передумови розвитку здібностей.

3.   Види здібностей.

4.   Рівні здібностей.

5.   Розвиток здібностей.

 

Література

1.           Комінко С.Б., Кучер Г.В. Кращі методи психодіагностики: Навч. посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2005. – 406 с.

2.           М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посібник – К.: Вища шк., 2006 р. – 487 с.

3.           Общая психология: Учеб. для студ. пед. ин-тов / А.В. Петровский, А.В. Брушлинский, В.П. Зинченко и др.; Под ред. А.В. Петровского. М.: Просвещение, 1986. – 464 с.

4.            Психология: Учеб. для ин-тов физ. культ. / Под ред. В.М. Мельникова. – М.: Физкультура и спорт, 1987. – 367 с.

 

         Поняття про здібності

 

Здібності – це властивості особистості, що існують тільки відносно тієї або іншої, але обов’язково визначеної, діяльності. Вони проявляються в діяльності, і тому, доки не визначено, якою діяльністю займатиметься людина, не можна говорити про її здібності.

Здібність проявляється в процесі оволодіння діяльністю, у тому, наскільки людина за інших однакових умов швидко і ґрунтовно, легко й міцно засвоює способи організації та її виконання. У зв’язку з цим сутність здібностей становлять якості психічних процесів, що лежать в основі оволодіння знаннями, навичками й уміннями, визначають успіх діяльності.

Таким чином, здібності – це те, що не зводиться до знань, навичок і вмінь, але забезпечує їх швидке набуття, закріплення й ефективне застосування на практиці.

Отже, здібностіце сукупність індивідуально-психічних особливостей особистості, які забезпечують успіх у будь-якій діяльності, легкість і швидкість оволодіння нею.

При цьому не кожна особливість є здібністю, а тільки така, яка має безпосереднє відношення до успішної діяльності.

Крім того, здібності – це не просто знання і вміння, а й можливості, сприятливі передумови успішного досягнення результатів у будь-якій діяльності.

☺ Як ілюстрацію цього положення, психолог Я. Коломінський розглядає наступну уявну ситуацію: «Десь на далекому острові в Тихому океані народився хлопчик з видатними музичними задатками. Ким може він стати, якщо врахувати, що люди його племені не знають ніякої музики, окрім одноголосого співу, і ніякого іншого музичного інструменту, окрім барабана. У кращому разі цей хлопчик увійде до історії острова як найчудовіший барабанщик. Іншими словами, він досягне такого рівня музичного таланту, який можливий у певних соціальних умовах. Зовсім інакше склалася б його доля, якби він опинився в країні з високою музичною культурою і потрапив там до гарних педагогів».

Кожна людина має певні здібності, але різні види здібностей у різних людей розвинені неоднаково. Від чого це залежить?

По-перше, від природних задатків, різноманітність яких, визначена генетично.

По-друге, від типу вищої нервової діяльності (наприклад, художній, розумовий, проміжний).

По-третє, від того, які задатки конкретна людина розвиває в собі.

☺ Дослідження, проведені в спеціальних, суворо контрольованих експериментальних умовах, дають підставу для висновку про те, що на розвиток здібностей сильніше впливають соціально-культурні чинники, ніж біологічні. Середні відмінності між групами людей, що виросли в різних культурах, найчастіше на багато більші тих, які існують між людьми різної статі.

 

2.           Задатки як природжені передумови розвитку здібностей

 

Задатки – це тільки природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку людини, які становлять природну основу розвитку здібностей. Наприклад, до задатків належать деякі природжені особливості слухового аналізатора, які сприяють успішному розвитку музичних здібностей. Задатки не визначають здібності та не характеризують їх розвиток. Вони відображають лише одну з умов розвитку здібностей. Істотною їх характеристикою є багатозначність, оскільки на основі тих самих задатків (наприклад, гарних слухових задатків) можуть розвиватися різні здібності, залежно від характеру вимог, спричинених діяльністю (можуть розвиватися здібності співака, налаштувальника музичних інструментів, композитора, зв’язківця тощо).

Характеризуючись як багатозначні, задатки можуть бути більш чи менш загальними. Більш загальними є задатки, зумовлені загальним типом нервової системи. Але, окрім загальних властивостей нервової системи, існують і парціальні, що характеризують особливості діяльності окремих аналізаторів. Ці задатки пов’язані з відмінностями слухової, зорової, нюхової, смакової чутливості в різних людей. Вони безпосередньо пов’язані зі спеціальними можливостями. Задатки – це співвідношення першої і другої сигнальних систем. З цією ознакою І. Павлов пов’язував існування трьох типів людей – художнього, мислительного і проміжного.

Властивістю «художнього» типу є яскравість образів, вразливість, емоційність. Такі люди мають схильність до діяльності художника, скульптора, музиканта тощо. У них переважає перша сигнальна система. У «мислительного» типу переважає друга сигнальна система. Людина «мислительного» типу виявляє вміння оперувати абстрактними поняттями, математичними залежностями. Рівновага обох систем дає «проміжний» тип.

Задатки переходять у спеціальні здібності лише в результаті їхнього розвитку в процесі навчання, виховання та діяльності. Вони можуть залишатися невикористаними, не розвинутими в здібності, якщо людина живе в несприятливих умовах або якщо вона не працює над удосконаленням своїх здібностей. Навіть за наявності геніальних здібностей вирішальну роль відіграє активна діяльність. Видатний американський винахідник Т. Едісон говорив: «Геній – це на один відсоток натхнення, а на дев’яносто дев’ять – пітніння». Сам Т. Едісон умів «потіти». Його робочий день тривав, у середньому, 19 годин 30 хвилин. Спав він не більше 2-3 годин на добу. Коли йому минуло 50 років, він дозволяв собі розкіш зменшити свій робочий день на 30 хвилин. Після 70 років він працював близько 18 годин щодня.

При цьому здібності можуть проявлятися в різному віці. Так, В.-А. Моцарт почав писати музику в п’ять років, у композитора М. Римського-Корсакова музичний слух і музична пам’ять сформувалися в два роки, В. Сєров та І. Рєпін з шести років малювали фарбами, у О. Пушкіна літературний талант проявився в дев’ять років. Але відомі випадки дуже пізнього прояву здібностей: письменник С. Аксаков написав першу книжку в 56 років, І. Крилов почав складати байки в 40 років.

Водночас для виявлення задатків необхідно створювати умови, усіляко допомагати їхньому розкриттю. Інакше можна потрапити в казусні ситуації, які мали місце у житті геніальних людей. Наприклад, І. Ньютон у школі вважався тупим і його повернули додому як нездатного до навчальної діяльності. В. Скотту професор університету дав таку характеристику: «Він дурень і залишиться дурнем». Л. Пастер у школі не встигав з хімії. Також Ч. Дарвіна, Д. Менделєєва, А. Ейнштейна у школі вважали нездібними учнями.

☺ Виявилася неспроможною гіпотеза про залежність задатків від розміру мозку, його маси. Мозок дорослої людини важить в середньому 1400 г. Мозок І.С. Тургенєва мав вагу 2012 г, мозок Д. Байрона трохи менше –1800 г, аналогічні результати дало зважування мозку низки видатних людей. Проте мозок знаменитого хіміка Ю. Лібіха мав вагу 1362 р., письменника А. Франса – всього 1017 г. Незабаром з’ясувалося, що найбільший і найважчий мозок виявився у людини розумово неповноцінної. Не підтвердилися припущення і про те, що задатки людини визначаються числом звивин мозку.

 

3.           Види здібностей

 

Для класифікації здібностей використовують різні критерії. Наприклад:

на основі розвитку конкретних психічних процесів виокремлюють сенсомоторні, перцептивні, мнемічні, імажинативні, мислительні, комунікативні здібності;

на основі тієї чи іншої предметної галузі розрізняють наукові (математичні, лінгвістичні, гуманітарні), творчі (музичні, літературні, художні), інженерні тощо.

Пізнавальні здібності поділяють на здібності до:

-          набуття знань (навчальність);

-         перетворення знань (креативність);

-         застосування знань (інтелект).

Розрізнюють загальні та спеціальні здібності.

Під загальними здібностями розуміють такі властивості індивідуальності, які забезпечують відносну легкість оволодіння знаннями, навичками, уміннями й ефективність у різних видах діяльності. Саме загальні здібності демонструє учень у процесі вивчення таких далеких один від одного предметів, як математика, мова, історія, географія. У цьому випадку говорять про «здібність до навчання».

Задатками загальних здібностей є активність і саморегуляція. Активність зумовлює різноманітність дій, успішність виконання завдань, що потребують швидкого темпу, напруженості. Саморегуляція виявляється в методичності, організованості в діях, систематичності.

До загальних здібностей, необхідних для успіху майже у всіх видах діяльності, відносять інтелект, креативность.

Спроби психологів виміряти розумові здібності привели до розробки поняття «інтелект». Воно було ідентифіковане з коефіцієнтом інтелекту (КІ), що отримується за допомогою тестів розумових здібностей. Такі тести щонайменше частково вимірюють різні аспекти загальних розумових здібностей, важливих для адаптації в тому культурному середовищі, де ці тести розроблялися. За змістом тести розумових здібностей - завдання, що допускають тільки одну правильну відповідь. Правильною вважається та відповідь, яка використовує всю інформацію, що міститься в умові завдання.

Це положення добре ілюструє відоме завдання англійського психолога Р. Айзенка. Карлик живе на 20-му поверсі хмарочоса. Щоранку, йдучи на роботу, він входить у ліфт, натискає кнопку і спускається на 1-й поверх. Увечері, повертаючись з роботи, він входить в ліфт, піднімається на 10-й поверх, а з 10-го поверху до 20-го йде пішки. Чому він відразу не їде на 20-й поверх? Відповіді: «тренується», «зганяє вагу», «відвідує знайому на 10-му поверсі» – цілком правдоподібні, але не правильні. Правильна відповідь: «Карлик не може дотягнутися до кнопки 20-го поверху», так як тільки в цій відповіді використовується вся інформація, яка є в умові задачі. В інших відповідях не використана інформація про зріст.

Дослідження переконливо показали, що творчі здібності не зводяться до поняття «інтелект» і не можуть бути зміряні за допомогою КІ.

Поняття «інтелект» відповідає конвергентному типу мисленню, яке приводить до єдиноправильного рішення, яке випливає зі всього різноманіття безлічі наявних фактів.

Поняття «креативність» відповідає дивергентному типу мислення, тобто такому, що йде у різних напрямах, продукує безліч різних рішень. Дивергентне мислення менш обмежене заданими фактами і умовами завдання, допускає зміну шляхів вирішення проблеми, приводячи до несподіваних висновків і результатів.

При оцінці творчих здібностей використовуються такі категорії, як «легкість», «гнучкість» і «оригінальність».

Легкість оцінюється за швидкістю виконання завдань.

Гнучкість вимірюється кількістю переключень з одного класу об’єктів на інші.

«Гнучкість» і «легкість» – не тотожні категорії. Наприклад, у завданні, де потрібно вигадати різноманітні способи використання консервної банки, можуть бути наступні відповіді: чашка, каструля, скарбничка... При оцінці легкості це три різні відповіді, а при оцінці гнучкості – тільки два, тому що каструля і чашка, – це посуд, тобто предмети одного класу.

Оригінальність оцінюється за частотою даної відповіді в популяції. Якщо 15% (і більше) випробовуваних дають такі відповіді, то він відноситься до категорії тривіальних. Оригінальність виконання завдань загалом узгоджується з творчими здібностями, але лише тоді, коли вона не перетворюється на химерність. Люди, що вигадують рішення, частота яких менше 0,5%, не належать до особливо обдарованих.

☺ Між дітьми різної статі ніякі істотні відмінності за рівнем загального інтелектуального розвитку не виявляються. Водночас невеликі відмінності вікового характеру в прояві здібностей між ними все ж таки є.

Дані, отримані в деяких дослідженнях, показують, що у віці між 10 і 11 роками у дівчаток дійсно є трохи більший словниковий запас, ніж у хлопчиків, і вони краще орієнтуються в письмових текстах, досконало володіють мовою. У цьому ж віці хлопчики перевершують їх в здібностях до просторової орієнтації, в читанні креслень, географічних карт, в геометричних здібностях. Після 13-річного віку математичні здібності у хлопчиків розвиваються дещо швидше, ніж у дівчаток, проте не настільки, щоб пізніше призвести до значущих міжстатевих відмінностей.

Проте з віком, через вплив життєвого досвіду і професійної діяльності деякі міжстатеві відмінності можуть зростати. Дані проведених досліджень показують, що в середньому дорослі чоловіки, зайняті фізичною працею, можуть перевершувати жінок в координації рухів, орієнтації в просторі, розумінні механічних технічних з’єднань, математичних міркуваннях. Жінки у свою чергу можуть випереджати чоловіків у спритності рук, швидкості сприймання, рахування, пам’яті, швидкості мови й інших здібностях володіння мовою.

Спеціальні здібності людини свідчать про її здатність до успішного виконання певної діяльності; вони формуються і розвиваються у процесі підготовки до виконання цієї діяльності та в процесі цілеспрямованого діяння. Вони ґрунтуються на відповідних задатках, потребують систематичних і наполегливих вправ, що зумовлюють їх розвиток.

Саморозвиток спеціальних здібностей є складним процесом. Кожна здібність має свій шлях розвитку, в ході якого вона диференціюється, формується і відпрацьовується.

Специфічність шляху розвитку спеціальних здібностей позначається і на часі їх виявлення. Можна емпірично встановити певну хронологічну послідовність виявлення творчих здібностей. Рано насамперед виявляється обдарованість у мистецтві, у музиці. Тому істотне значення має виявлення і розвиток юних художніх обдарувань, зокрема музичних. Прикладами дуже раннього прояву музичної творчості можуть бути 3-річний В.-А. Моцарт, 4-річний Ф. Гайдн, 5-річний Ф. Мендельсон, С.С. Прокоф’єв, що виступив композитором у 8 років, Ф. Шуберт – у 11 років, К.-М. Вебер – в 12, Л. Керубіні – 13 років. Але, за зовсім рідкісними виключеннями, самостійна творчість, що має об’єктивне значення, виявляється лише до 12-13 років.

У пластичних мистецтвах покликання і здібність до творчості виявляються дещо пізніше – у середньому близько 14 років. У С. Рафаеля і Ж. Греза вони виявилися в 8 років, у А. Ван-Дейка і Джотто – в 10 років, у Б. Мікеланджело – в 13 років, у А. Дюрера – в 15 років.

У поезії схильність до віршування виявляється дуже рано, але поетична творчість, що має художню цінність, виявляється дещо пізніше.

У науці, де творчість виявляється пізніше, ніж у мистецтві, найбільш раннім є технічне винахідництво. Так, Ж. Понселе, у 9 років, розібрав годинник, вивчив його механізм і зібрав. О. Френель – французький фізик, у тому ж віці за допомогою дослідів з’ясував, при якій довжині і якому калібрі снаряд з іграшкових гармат летить найдалі.

У науці творчість взагалі виявляється значно пізніше, зазвичай лише після 20 років. Найраніше виявляються математичні обдарування. Майже всі учені, що проявили себе до 20 років, були математиками. Як приклади можна назвати творчість Б. Паскаля, Р. Лейбніца, І. Ньютона, Ж. Лагранжа, К. Гауса, Е. Галуа та інших.

Існують різні методи вдосконалення здібностей, але головне в усіх цих методах – систематичне тренування.

 

4. Рівні здібностей

 

За рівнем розвитку здібностей розрізнюють людей обдарованих, талановитих і геніальних. Люди, спроможні швидко оволодівати конкретною діяльністю, досягають у ній високих результатів, вносять у свою працю елементи творчості.

Коли рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей високий, говорять про загальну або ж спеціальну обдарованість – передумову творчих досягнень. При цьому, як правило, мають на увазі інтелектуальну обдарованість. Часто її виявляють обдаровані діти – діти, у яких рано виявляються здібності і які набагато випереджають своїх однолітків. Вони характеризуються актуалізованою пізнавальною потребою, яка забезпечує мимовільне пізнання довколишнього середовища, перетворення невідомого на відоме, породження образів уяви, і відповідною активністю. У міру психічного розвитку – до трьох-п’яти років – остання виявляється у самостійній постановці оригінальних запитань і пошукові відповідей на них, захопленому і вдумливому читанні. Далі відбувається інтенсивне становлення мислення, яке полягає у відкритості новому, чутливості до невідповідностей і суперечностей, явно не заданих елементів і відношень, нестандартних методів розв’язання складних завдань. При цьому, за даними Н. Лейтеса, обдаровані діти є «справжніми маленькими трудівниками», які відчувають «задоволення працюючи», їх схильність до праці він вважає «виявом самої обдарованості». Проте ця категорія дітей неоднорідна. Серед них є діти з прискореним розумовим розвитком, з ранньою розумовою спеціалізацією та з окремими ознаками непересічних здібностей.

Обдаровані діти з прискореним розумовим розвитком нерідко з двох-трьох років виявляють величезну пізнавальну потребу і вражаючу розумову активність. У три-чотири роки вони вміють читати і рахувати, на кілька років випереджаючи однолітків, що чітко простежується вже під час їх вступу до школи. Подекуди такі діти «перескакують» через класи, закінчують школу екстерном і вже в підлітковому віці стають студентами.

Обдаровані діти з ранньою розумовою спеціалізацією на тлі звичайного загального рівня інтелекту демонструють виразний інтерес до певної галузі знань, легко засвоюють і творчо використовують потрібний їм матеріал. Найчастіше це відбувається у підлітковому віці.

Обдаровані діти з окремими ознаками непересічних здібностей не випереджають однолітків за розвитком інтелекту і не мають високих успіхів у вивченні того чи іншого навчального предмета, проте в них дуже розвинені окремі пізнавальні процеси (наприклад, надзвичайна пам’ять, багата уява чи особлива спостережливість). Це, власне, потенційні ознаки обдарованості, які згодом можуть перерости у спеціальні здібності.

Отже, обдарованість – це рівень розвитку загальних здібностей, який визначає діапазон діяльностей, у яких людина може досягнути значних успіхів.

Талант – це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, що особливо успішно втілюються в певному виді діяльності. Талановита людина створює щось нове, оригінальне, певною мірою неповторне. Однак вона творить у межах ідей, які вже склалися. Таким чином, розвиток таланту передбачає наявність, з одного боку, здібностей, а з іншого – схильності до певного виду діяльності, великого інтересу, бажання й напруженої праці. Схильність і здібності до праці – найважливіші складові справжнього таланту. Прикладом може бути життя багатьох видатних особистостей.

«Мене вважають улюбленцем долі, – писав Й. Гете. – Я не хочу скаржитись і нарікати на свій талан. Але насправді в моєму житті нічого не було, крім тяжкої праці, і я можу сказати нині, у 75 років, що за все життя і чотирьох тижнів не прожив для свого задоволення. Ніби я весь час тягнув на гору камінь, який знову котився донизу, і треба було знову тягнути його на гору».

Найвищий рівень розвитку здібностей, творчої обдарованості особистості, яка реально проявляється у видатних наукових і філософських відкриттях,  технологічних чи  технічних винаходах,

соціальних перетворюваннях, у створені художніх полотен, що мають віддалені результати в багатьох галузях культури, називається геніальністю. Геній неповторний і незрівнянний. Ідеї, концепції, результати праць генія відкривають людству нові обрії, випереджають епоху, час.

 

5. Розвиток здібностей

 

Будь-які задатки, перш ніж перетворитися на здібності, мають пройти тривалий шлях розвитку. Для багатьох людських здібностей цей розвиток починається з перших днів життя і, якщо людина продовжує займатися тими видами діяльності, у яких відповідні здібності розвиваються, не припиняється.

У процесі розвитку здібностей можна визначити низку етапів. На одних із них відбувається підготовка анатомо-фізіологічної основи майбутніх здібностей, на інших – відбувається становлення задатків небіологічного плану, на третіх – створюється і досягає відповідного рівня певна здібність. Усі ці процеси можуть паралельно відбуватися у певній мірі накладатися один на одного.

Первинний етап у розвитку будь-якої здібності пов’язаний із дозріванням необхідних для неї органічних структур чи з формуванням на їх підґрунті потрібних функціональних органів. Він зазвичай відноситься до дошкільного дитинства, що охоплює період життя дитини від народження до 6-7 років. Тоді відбувається вдосконалення роботи всіх аналізаторів, розвиток і функціональна диференціація окремих ділянок кори головного мозку, зв’язків між ними і органів руху, перш за все рук. Це створює сприятливі умови для початку формування і розвитку в дитини загальних здібностей, певний рівень яких передумовою (задатками) для подальшого розвитку спеціальних здібностей.

Становлення спеціальних здібностей активно починається вже в дошкільному дитинстві і прискореними темпами продовжується в школі, особливо в молодших і середніх класах. Спочатку розвитку цих здібностей допомагають різні ігри дітей, потім істотно впливати на них починає навчальна й трудова діяльність. В іграх дітей початковий поштовх до розвитку отримують рухові, конструкторські, організаторські, художні та інші творчі здібності. Заняття різними видами творчих ігор в дошкільному дитинстві набувають особливого значення для формування спеціальних здібностей у дітей.

Важливим моментом у розвитку здібностей у дітей є комплексність, тобто одночасне вдосконалення декількох взаємно доповнюючих одна одну здібностей. Розвивати будь-яку одну зі здібностей, не турбуючись про підвищення рівня розвитку інших, пов’язаних з нею здібностей, практично не можливо. Наприклад, хоча тонкі й точні ручні рухи самі по собі є здібністю особливого роду, але вони ж впливають на розвиток інших, де потрібні відповідні рухи. Уміння користуватися мовою, досконале володіння нею також може розглядатися як відносно самостійна здібність. Але те ж саме уміння як органічна частина входить в інтелектуальні, міжособистісні, творчі здібності, збагачуючи їх.

Багатоплановість і різноманітність видів діяльності, до яких одночасно включається людина, є як однією з найважливіших умов комплексного й багатогранного розвитку її здібностей.

Набуваючи нових знань, оволодіваючи навичками, уміннями, дитина вдосконалює операції аналізу та синтезу матеріалу, що є об’єктом її діяльності. З ускладненням діяльності ускладнюються і її операції. При цьому, що дуже важливо, удосконалюється також процес їх застосування. Він виходить з-під контролю свідомості, узагальнюється і, зрештою, визначає успішність діяльності. Це залежить від внутрішніх і зовнішніх, сприятливих чи несприятливих, умов, а також від того, як організована діяльність дитини. За умови правильної організації навчальної діяльності здібності до навчання виявляють майже всі здорові діти. Цікаве явище: тут предметом особливого ставлення є не власні здібності, а здібності іншого.

Розвиток здібностей пов’язаний із виникненням у дитини інтересу. Це форма пізнавальної потреби, спонукувана відповідними цій потребі предметами та явищами, яка допомагає усвідомленню як цілей діяльності, так і способів її ефективного виконання. Інтерес має тенденцію переходити у схильність – потребу в здійсненні діяльності, яка становить інтерес. Що більше дитину приваблює певна діяльність і що активніше вона її виконує, то більше це позначається на її здібностях. До того ж, така діяльність дає позитивні емоції, що підсилює спонуку до неї.

Проте ця залежність передбачає певні умови. Так, інтерес часто не переростає в схильність тому, що в дитини погано розвинені такі властивості характеру, як працьовитість, відповідальність, самостійність. Йдеться про недостатньо активне ставлення до привабливої діяльності, що перешкоджає розвитку здібностей. Є підстави вважати, що в такий спосіб заявляє про себе особистісний рівень здібностей. Це пояснює, чому в шкільному віці інтереси та схильності не завжди збігаються з відповідними здібностями і впливають на успішність. Ще очевидніше цей рівень виявляється в підлітковому та юнацькому віці, коли, у зв’язку з інтенсивними процесами самосвідомості, учні починають ставитися до своїх здібностей як до засобу пізнавальної діяльності.

 

Важливим моментом розвитку людських здібностей є можливість їх компенсування, причому це відноситься навіть до тих здібностей, для успішного розвитку яких необхідні природжені фізіологічні задатки. О. Леонтьєв показав, що певного рівня розвитку музичного слуху можна досягти й у тих людей, вухо яких з народження не дуже добре пристосовано для забезпечення звуковисотного слуху (такий слух традиційно розглядається як задаток до розвитку музичних здібностей). Якщо за допомогою спеціальних вправ навчити людину інтонувати звуки, тобто відтворювати їх частоту за допомогою свідомої контрольованої роботи голосових зв’язок, то в результаті різко підвищується звуковисотна чутливість і людина виявляється в змозі розрізняти звуки різної висоти набагато краще, ніж вона робила до цього. Правда, таке розрізнення відбувається не на тональній, а на тембральній основі, але результат виявляється одним і тим же: навчений таким чином індивід демонструє майже такий музичний слух, як і люди, що мають чутливий від народження до висоти звуку орган слуху.

 

Завдання до теми

 

 1. Обміркуйте наступні завдання.

1. Чи залежать життєві успіхи безпосередньо від здібностей? Обґрунтуйте свою думку й наведіть приклади.

 

2.. Визначте, що із нижчезазначеного можна віднести до здібностей, а що ні. Відповідь обґрунтуйте.

Здібності педагогічні, кулінарні, мовні, розпізнавання запахів, прямоходіння, пред’явлення думок і почуттів в наочних образах, вольової регуляції поведінки, точного сприймання відтінків кольорів, гри на роялі, швидкого обрахування подумки, написання віршів, комбінування просторових образів, рефлексії, спілкування за допомогою мови, саморозвитку.

2. Визначте     умови,     які     сприяли     розвитку     здібностей     у нижчезазначених прикладах:

 

1.    Тато і мама Миколи – художники. Хлопчик часто спостерігав за їхньої роботою і намагався допомогти їм. З раннього дитинства він багато малював. Йому подобалося розміщувати складні композиції на папері, що мав розмір сірникової коробки. У сім років Миколка самостійно опанував закони перспективи. Хлопчик не розлучався зі своїми альбомами, куди замальовував усе, що вражало його уяву, пробуджувало почуття. Він багато спостерігав і рано почав читати спеціальну літературу, вивчав життя та діяльність видатних художників, відвідував картинні галереї, виставки. Дванадцятирічний хлопчик захопився фарбами, кольорами, пошуками власного колориту. До творчості ставився з виключною вимогливістю і самокритичністю, працював постійно й захоплено.

2. Зіну в першому класі усі вважали тупою і бездарною: вона не вміла зв’язано говорити, не знала, скільки пальців у неї на руках. Особливо важко їй давалася математика: не вміла рахувати навіть до чотирьох, не могла виконувати ніяких дій із числами. Складалося враження, що у дівчинки відсутня пам’ять і кмітливість. Учителька знайшла метод, за допомогою якого Зіна засвоїла склад і назви чисел. Вчителька помітила, що дівчинка добре пам’ятає назви букв. І тоді вона вирішила кожну цифру, починаючи з трьох, позначати буквою і склала таблицю з малюнків, цифр і букв – зверху намалювала морквинки, під кожним малюнком – цифру, що відповідає кількості намальованих морквинок, і під нею букву, з якої починалася назва намальованої цифри. Дівчинці давали завдання знайти відповідну цифру. Після тижневих вправ вона засвоїла склад і назви чисел, могла їх назвати і показати без букв. Відчувши результати своєї праці, Зіна почала наполегливо працювати і повірила у власні сили. Вчителька спостерігала за її успіхами і заохочувала дівчинку. Зіна навчилася наполегливості, умінню долати труднощі. Вона зрівнялася у знаннях з іншими учнями і не відрізнялася за здібності від однолітків.

ТЕСТИ

1. В якому з наведених нижче варіантів відповідей дається визначення геніальності:

а) здатність індивіда свідомо орієнтувати своє мислення на нові вимоги;

б) рівень розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення у житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва;

в) видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях;

г) це загальна здатність психіки пристосовуватись до нових обставин та умов життя.

2. Вкажіть правильне визначення здібностей:

а) це синтез iндивiдуально-типологiчних особливостей особистості, що є умовами успішного здійснення певної діяльності;

б) це здатність особистості до певного виду діяльності;

в) це властивість особистості, яка виявляється у високому рівні виконання певного виду діяльності;

г) це сукупність основних найбільш стійких якостей особистості, що сформувалися впродовж життя i виявляються в діях, вчинках та поведінці.

3. Індивідуальні особливості особистості, що забезпечують успіх оволодіння загальними знаннями для реалізації різних видів діяльності:

а) потреби;

б) задатки;

в) загальні здібності;

г) спеціальні здібності.

4. Поняття "здібності" і "задатки":

а) тотожні;

б) нічим не поєднані;

в) здібності формуються на основі задатків;

г) задатки формуються на основі здібностей.

5. Індивідуально-психологічні особливості суб’єкта, які виражають його готовність до оволодіння деякими видами діяльності та є основою їх успішного виконання – це:

а) здібності;

б) задатки;

в) темперамент;

г) характер.

 

6. Яке з наведених нижче визначень здібностей є найбільш правильним і повним:

а) здібності – це сукупність знань, умінь і навичок людини;

б) здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності;

в) здібності – це психічні явища, які розвиваються на основі задатків;

г) здібності – це основа для розвитку таланту.

7. Серед наведених нижче відповідей виберіть ту, в якій перераховані лише спеціальні здібності:

а) музичні , спортивні, здібності до навчання, літературні, художні;

б) спортивні, розумові, технічні, педагогічні, музичні, математичні;

в) розумові, педагогічні, здібності до навчання, художні, музичні;

г) літературні, артистичні, математичні, художні, педагогічні, спортивні.

8. В якому з наведених нижче варіантів відповідей дається визначення таланту:

а) здатність індивіда свідомо орієнтувати своє мислення на нові вимоги;

б) рівень розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення у житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва;

в) видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях;

 

г) це загальна здатність психіки пристосовуватись до нових обставин та умов життя.

9. Знайдіть "зайве" поняття серед запропонованих:

а) геніальність;

б) обдарованість;

в) талант;

 

г) задатки.

10. За І. П. Павловим, для людей "художнього" типу в психічній діяльності характерне відносне переважання:

а) першої сигнальної системи;

б) другої сигнальної системи;

в) системи зрівноважені;

г) мотивації до діяльності.

11. За І. П. Павловим, для людей "розумового" типу в психічній діяльності характерне відносне переважання:

а) першої сигнальної системи;

б) другої сигнальної системи;

в) системи зрівноважені;

 

г) мотивації до діяльності.

12. Оберіть правильне твердження:

а) здібності передаються спадково;

б) задатки завжди визначають високий рівень розвитку здібностей;

в) фактичний успіх у певній діяльності є виявом здібності до неї;

 

г) здібності як властивість особистості є продуктом суспільного розвитку.